— Лю-блю! — кликнув молодий голос могуче, а долетівши в глибінь лісу, на хвилину станув. Відтак, мов молодий мандрівник, добився чи не живіше через ліс до його слуху. «Люб-лю»… А добившись на місце, тут навіки вмер.

* * *

І ходить Тетяна чи не щонеділі лісом. Вгору біжить легким кроком з щастям в очах, щоб довго він не ждав… вдолину знов збігає, щоб не опізнитися, матір не прогнівати. А все про то мовчить… і все спішиться. Немов одна днина, збігає тиждень за тижнем, літо розкошує, любов їх міцніє…

— Приходь, моя Туркине, любити не жалуй… — просить він щиро за кождий раз, і доки попри білу стежку тягнеться ліс, іде він з нею враз. Все жаль її покидати… така йому мила, така гарна.

— Вертай вже назад, — упоминає його іноді, а сама стає йому в дорозі, щоб далі не йшов.

— Жaлуєш мені ще хвилини? — докоряє він. — В мене стільки щастя, що ти одна на світі, а ти он яка! — останнє слово каже з гірким докором.

— Я — Грицю? Я? — питає вона, підсуваючи зчудовано чорні свої брови, а в її очах вже і жаль якийсь вражений розгoрівся.

— Ти — ти не любиш так, як я. Bсe вагаєшся. Все, як на роздорожжі буваєш або як по вугля прибігаєш.

— Грицю, — відповідає вона, а далі вмовкає. Прудка і вразлива, здобувається вона вражена аж по хвилі на відповідь: — Я утопилася в тобі, друтих вже не знаю, матір свою обманюю… а ти… — і не доказує.

— Та все-таки вагаєшся, Туркине…

— Вагаюсь, чи вірно ти любиш. О Грицю, — молить вона і глядить на нього великими очима, — не обманюй мене! Своє серце сама я знаю, те серце вже не в моїх грудях — в тобі опинилося. Гадки, що я їх колись думала, за тебе заміняла. Душа, що була колись моя, за тобою волічеться. Не верне до давнього вона ніколи. Не обмани мене.

— Та все-таки вагаєшся, Туркине…

Її очі спалахнули.

— Ти кажеш, я не люблю щиро? О-о-о!.. — кликнула з жалем, і з тим трутила його від себе, як у дитинствi тручала мaтіp свою, коли та не сповнила її волі.

— Заким сніг упаде, ти будеш в моїй хаті, — відповідає він місто всього, і горне, і голубить її, щоб жаль дарувала. — Не жалуй любити, — додає знов, благаючи. — Тільки й мого щастя, що ти одна на світі. Приходь все, зозуле, не забувай мене. А як будуть лаяти, що ти блудиш лісами, скажи всім в очі, що шукаєш щастя.

— Як, Грицю? — питає вона і чудується.

— Що шукаєш цвіт папороті, — пояснює він. — Не знаєш? Він дає щастя.

— Не знаю, — відказує вона і знов дивується його скорою видумкою.

— Цвіт папороті, — об’ясняє він ще раз. — його треба довго, довго шукати, а хто знайде, знає відтак все на світі і знайде своє щастя. От таке кажи. Хто тобі заборонить того цвіту шукати? Може, твоя мати? Смійся!..

— Може… моя… мати, — відказує задумливо і вмовкає.

— А заки сніг упаде, — повторює він, — будеш у моїй хаті.

— А заки сніг упаде, — повторює вона і, не докінчивши речення, мов їй блисла інша думка, додає з жахом: — Лячно, Грицю, довго ждaти…

— Чому би лячно, серце? — питає він. — Доки ти зо мною, нічого вже не бійся. Тебе одну люблю, одна моя ти будеш, про iншe не журися.

— На осінь заповідаються старости, — жалується вона і, шукаючи поради, бере його за шию.

— Відки старости? — скипів він.

— Не казали ще звідки, лиш мати натякає, вже, мабуть, хоче мене сього року віддати.

— Нехай натякає. А я он в тебе перший. Від усіх ти відвернися.

— Я вже й так відвернулася, — відказує вона. — Тебе одного знаю, а якби силували, розкажу матері правду. Ти ж багатирсъкий син. За тебе мати дасть.

— За мене мати дасть… хоча… — каже він непевним голосом і не доказує.

— Хоча? — питає вона, і чомусь в ній серце мліє… Любиш дpугу?

Він жахнувся, а відтак додав з поспіхом:

— Ні, другу — ні, Тетяно, але… по правді, я…

— Що, Грицю? — перебиває вона з переляканими очима.

— Я, — докінчує він і віддихнув легше, — я, по правді, не багатирський син, а бідний сирота. Я годованець підкинена дитина…

— Підкинена дитина? — чудується вона. — Як-то?..

— Підкинена дитина, годованець; а мої господарі — не рідні мої родичі.

— Грицю! — каже вона і ніби боронить щось своїм голосом. — Ти ж сам казав… мій батько багатир… о… не… — і не докінчила.

— Я казав і кажу: мій батько багатир і, може, дасть колись і весь маєток. Він дітей своїх не має — лиш мене. А як підеш ти за мене, він, певно, добру пайку дасть… а колись, може, і все. Один я в нього в хаті, батьком його і зву. Та поки що я бідний — тебе одну лиш маю… люби хоч бідного! Не покидай, Тетянко!

— Грицю! — каже вона з неописаною щирістю. — Я перемовлю маму; хоча вона і строга, але вона мене любить. Чуєш, Грицю, любить — волю нашу зробить. Вона нас не розлучить…

— То добре, зозуле, — каже він успокоєний і ще додає: — Але ще мовчи, лісом все приходь, а заки сніг упаде — будеш в моїй хаті.

Тетяна слухає його, однак нараз стає близько коло нього і тоне з широко отвореними очима в його гарних голубих очах.