— Грицю! — каже. — Я люблю тебе, сам знаєш, як нікого на світі, але… — і, піднявши високо свої брови, наказує щось ними.

— Не журися нічим, моя Туркине, — каже він, не звертаючи уваги на вираз її лиця, лиш любується нею. — Не журися нічим. Ти моя.

— Твоя, — повторює, виймаючи нараз чомусь спішно червоні маки з волосся, і кидає йому їх під ноги. — На, маєш, — каже. — А тепер іди. Я надто припізнюся. А он сонце за горою червоніє, заходячи, розстрілює вже проміння по небесах; мати буде знов лаяти, що дурно волочуся.

— Не бійся, — каже він. — Я піду. — I з тим бере її востаннє за стан. — Але прийдеш знов лісом? — питає, як за кождий раз, і їх погляди злучаються востаннє в якесь одно полум’я, що лиш сама любов його творить. Приходь, моя квітко, обзивайся лісом…

— Обізвуся знов лісом…

— Лиш він і я знаємо Туркиню…

— А моя мати, Грицю? — питає вона нараз. — Бог нас не поблагословить, що ми її обманюємо. Вона добра і любить мене… а я… — і, урвавши та кивнувши головою, відходить. Одначе, відійшовши ледве кілька кроків, стає і за хвилю гукає півголосом:

— Грицю!.. Грицю!..

Він опиняється коло неї.

— Грицю! — каже вона, і її уста викривляються якось гірко.

— Що там? — питає він і усміхається мило своїми щирими очима. — Забула ще раз сказати, що любиш? — спитав. — Так ось скажи ще раз, я послухаю…

— Коли побачимось, Грицю? — спитала… і підсунула допитливо чорні свої брови.

— Я ще сам не знаю; та побачимось… ти ж пpийдеш!

— Я прийду… — і з тими словами завернула направду і зникла в лісі.

За нею замкнулись віти, подрижавши трохи…

Гриць не відходить ще зараз з місця, порається коло коня, підіймає червоні її цвіти, і чудно стає йому на серці. «От здобув собі Туркиню, — перетягається думка його душею… — Здобув».

«Я прийду», — повторює він в гадці її слова і задумується над ними.

Чудно якось так вимовила те слово. «Я прийду…» і смутна відійшла.

Нараз прокинувся, слухає… щось ніби її голос пролетів он там у правій стороні лісу. Він напружив слух жде, а округ нього все, здається, з ним враз слухає… жде…

«Не забудь!» — добивається до нього її голос.

«Не забудь!» — упоминається й собі відгомін лісом і десь завмирає.

Гриць не обзивається. Замість того він сів на коня і від ’їхав.

* * *

— Мавро!

— Що там, доньцю? Зайшла врешті і до старої Маври? А то за своїм коханням вже і за неї забула.

Teтянa обіймає стару няню, тулить до себе і просить:

— Прости, Мавро, що не заходила. Не було як забігати до тебе. Вдома все в роботі, а неділя…

— А неділя? — питає циганка і блищить вигребуще чорними очима на молоду дівчину перед собою. — А неділя?

— Як неділя, Мавро! — відказує Тетяна і відвертається від старої.

Але тут же і в тій хвилі знов подобріла.

— Мавро, — додає далі, — ти знаєш, я люблю Гриця. — Ти оповідала, доньцю, — відказує циганка і все стереже дівчину очима, — оповідала.

— I він мене любить.

— А також так щиро, як ти його?

— Мавро! — кликнула нараз з докором Тетяна і відвертається чогось уражена від старої жінки, що осталась спокійна. — Я тобі не буду нічого більше казати. Ти заодно як не віриш, то безпечно поглузуєш. Що б і не сказала я, ти нічото не віриш! Сором, Мавро…

— Бог з тобою, донько! — успокоює Мавра покірно. — Та я його на очі не виділа, а не то…

— Не виділа, не виділа — повторює люто Тетяна. А все твоїм голосом гонить невіра і ненавистъ. Все не віриш. Я знаю. Ти цілому світові вже не віриш. А хоч я добре тямлю, що ти про себе оповідала, що перебула через зраду — то йому одному, Мавро, йому одному на всім світі — я вірю. Він мене щиро любить, Мавро… О! Ти не знаєш!

— Я вірю, доньцю, що тебе любить, — відказує Mавpa твердо. — Хто тебе, зоре моя красна та як ангел добра, не любив би? Кого на світі любити, як не таких, як ти? Га-й, га-й! — заспівала нараз, мов на хижуна, і заколихалася цілим своїм тілом. — Га-й, га-й!

Тетяна подобріла.

— Заки сніг упаде, казав, Мавро, буду в його хаті.

— Слава богу! — відповідає стара, вже потрохи іншим голосом і зітхає легше. — Kваптеся, бо як прийде осінъ, мати прийме других старостів. Казала мені оноді, що хоче тебе сеї осені вже конче віддати, а сама піде в монастиp.

— 0, мама все своє! — каже Тетяна. — Найбільше, відай, чого вона бажає в житті, то піти на старість у монастир.

— Може, й добре робить, доньцю.

— Та за кого й там вже стільки молитися? Вона вже доста й так молиться… щонеділі, свята…

— Може, і за твоє щастя, — відповідає стара. — Тебе одну лиш має. А відколи твій батько помер, з котрим так добре жила, як вона і люди розказують, то її тягне в монастир. А за твоє щастя хто буде молитися, доньцю, як не вона? Знаєш, вона рада тобі неба прихилити.

— Се правда, — відповідає Тетяна поважно і вмовкає. Відтак, надумавшись хвилину, додає: — Вона одна, ти, Мавро, друга, а він третій любить мене щиро і по правді.