Він умовк і поглянув у противну сторону, а я задивився на нього. Я нараз зрозумів його. Він ще був молодий, але йото молодість не мала в собі того невареного молока, що разить так страшенно у деяких так званих поступових молодих мужчин або й жінок. Він був поважний і глибокий, мов той інструмент з своїми струнами. І, як кажу, я нараз зрозумів його. Очевидно, хотів він жити, одначе лише в своїй праці жити, т. є. у праці на будуче, і видавсь мені таким, що все вгору йде трудним, тяжким шляхом сам один, але — все вгору. Звільна, повний доброти, з лагідним усміхом, котрий заздалегідь наші провини прощає, поки ми ще о прощення просили. Я мовчав якусь хвилину, як і він, а потім, обнімаючи його правою рукою за плечі, я спитав:

— Вони вам не вистарчають. Правда? Він усміхнувсь якось сумно й відповів:

— Справді. Іноді я це навіть дуже виразно відчуваю, що я їх у деякім напрямі переріс, і через те ми від себе віддалились. їм здається, що з мене нема нічого, бо я не є на їх спосіб активний. Не їжджу по селах, не агітую при виборах, не закладаю читалень, не держу промов і т. ін., але я, як кожний з нас, знаю сво’ї змагання, моральну вартість і без плану не живу. А що найбільше себе не щаджу.

І знов умовк і цим разом поважно. Хто б йому не вірив!

— У вас, Несторе, здається, і нема багато приятелів, — закинув я, щоб привести його до дальшої бесіди, бо вже надто любив прислухуватися йому.

— Я, справді, не маю приятелів… — відповів він… — Хоча… господи боже… товаришів і знайомих кожний має… Отже — і я. Я не маю їх багато не тому, щоб вони мене не хотіли, навпаки, вони раді б мене заодно між собою мати, але просто тепер не відчуваю потреби зноситися з ними. Я відчуваю, прислухуючись їм, слідячи за вчинками, по можливості, що я їх чим-то переріс. Чим — не знаю докладно сформулювати. Не розбираю складників свого єства, але їх я переріс. Маня каже «білістю й глибиною душі». Одначе на тій точці Маня, може, й грішить, — додав, мов соромивсь гарних слів своєї сестри, а ще більше того, шо, будучи з природи скромний, вимовив їх голосно перед кимось. — «Ти мовчиш, — закидували мені одного разу на якімось зібранні, — береш замало участі у громадському житті. Ти повинен говорити й робити щось, бо ти згармонізований і вирівняний, без страстей, з холодним слухом». А я на те здвигнув плечима: «Вам треба тепер іншого бесідника, — сказав їм. — Я від вас віддалився, хоч простіть за це. Колись зрозумієте й те». Хтось у гурті розреготався грубо. «Добре каже він, — кликнув услід за своїм сміхом. — Погляньте на його уста; вони в нього, як у молодої п’ятнадцятилітньої дівчини, котрі, крім своєї ляльки, цвітів, певно нікого ще не цілували. Дайте спокій, він не буде говорити!» і знов засміявся. «І добре сказав, — відповів я. — Я не буду говорити. Тепер ще ні. Пізніше колись. Але будьте переконані (говорячи це, його очі нараз загоріли), що як я колись піднімусь зі свого місця й відчиню уста, з котрих тепер глузуєте, я своїй народності сорому не зроблю. Так, я буду говорити. Але тепер — ні. Мені треба вперед ще дещо перейти, дещо перерости, перебути і аж відтак станути до бесіди й акції в смислі моєї особистості».

— Ви хочете колись за політичну діяльність взятися? — спитав я, окинувши його оком. Він був трохи зворушений.

— Правдоподібно так. Зрештою, до того треба також відповідно приготовитись. Але не гадайте й ви, як вони, що в мене нема почуття приналежності до своєї народності. Навпаки, я лиш не хочу себе в праці шматувати. Я маю звичай віддаватися цілком тому, чому віддати рішаюся. Іншими словами: що даю, даю цілком. — По якійсь хвилині мовчання почав: — Хтось раз слушно з наших талановитіших сказав: «У нас кричать усе і всюди — «працювати для народу». А виходить, що ті «випрацьовані здобутки» не для цілої нації, а виключно для «мужицтва». Я питаю, чи нам не спинатись у наших змаганнях понад здобутки для мужицтва? Не відриватись (в тоншім смислі) від нього, становлячи з себе, себто інтелігентів, другу окрему верству, котра вимагає й для себе праці, науки, штуки й інших здобутків культури? Хоч небагато, а ми для того свого народу, мужика, бодай як не вже щось зробили, то робимо. А для інтелігенції? Для нашої інтелігенції ми ще нічого не зробили. Я мрію про те, щоб у нас було якнайбільше глибокої поважної інтелігенції. Інтелігенції національно-культурної, а по правді, того всього ми ще й досі поза мужиком не бачимо майже нічого більше. В тім велика часть нашої властивої хиби. Я питаю, — додав по хвилі задуми, ніби звертаючи на інше поле, — що може для людини кращим ідеалом бути, як не власне — людина? Гарна, трудяща, укінчена людина, в тисячах шляхетних постатей? А між тим, яке нутро сучасного українця? Чи взагалі відкрите воно вже? Українець його не знає, поминувши вже найглибшу глибінь того нутра. Він не прийшов ще навіть до пізнання своєї власної сили через призмат правдивої інтелігенції — культури до пізнання, може, й великого призначення свойого народу. Взагалі говорячи, ми є народ, що ще себе не віднайшов. Тому як годен він масу, себто весь народ, організувати, поки він сам себе не зорганізує? Спершу — як одиницю, відтак як — масу, а вкінці — націю?.. Ось, — почав по хвилині дальше, — ми вже відкинули бога; але лиш тому, бо другі поступовіші нації відкинули його також. Одначе між тим коли ті другі народи дали замість того своєму народові науку, штуку, змогу пізнати себе, свої сили й найвищу культуру, шукають за новою мораллю, новими вартостями, стоїмо ми ледве на рівні їх колишньої найнижчої культури. Чи, може, ні? Що дали ми нашому мужикові для його душі, для піддержування його кращих зворушень серця, розуму? Науку, культуру? Ет! — додав, мов знеохочений, і махнув рукою. — На ту тему міг би я ще не одно сказати, а з товаришами на тій точці я все розходжуся… Але, — додав нараз, мов отямлюючися, — тепер не маю часу… — З тими словами витягнув годинник і поглянув на нього.