* * *

(Пізніше).

До міського великого парку все ще напливає публіка й любується гарним повітрям та, може, й самою деревиною, що кілька день зодягається в чимраз більше пожовтіле або почервоніле листя. Як кому по природі. Я люблю осінь. Вона настроює мене елегійно й мрійно. І коли я вернусь, приміром, по ось такому проході додому, мене все тягне до столу й пера. Так і нині.

Я пішов.

Сів там на якусь лавку й, закуривши папіроску, сидів. Люди переді мною снувались мов мухариці, але моє око не найшло нікого цікавішого. По правді кажучи, я сидів тут у надії, що з-поміж публіки вирине може й він. Він із своїм інтелігентним, потрохи хлоп’ячим лицем, трохи марним, і з очима, що десь далеко понад публікою мов щось міряли. Я його любив. І я відчував, що як уважав він кого між мужчинами за свого приятеля, то це був я. Але нині йому, очевидно, ані в голову не приходило з’являтися переді мною. І так я сидів сам. Сидів, дивлячись, задуманий, і курив, і ждав. І коли я отак добру годину насидівся, виринув нараз, мов з землі, тут же близько коло мене, з невеличкої побічної алейки, майже за моїми плечима, гурток молодих людей, а між ними й ожиданий мною. Нестор. Високий, стрункий, з усміхненими устами, мов пізнав мене десь вже, поки я його спостеріг, і тут же задержався. Попрощавшись з товаришами, як міг я бачити, досить навіть спішно, присів відтак коло мене, між тим коли вони, вклонившись нам (а радше мені), якось недовірчиво віддалилися спішним кроком у противну від нас сторону.

— І що ж, Несторе? — звернувсь я, щиро врадуваний його появленням. — Як поживаєте? — спитав я, подаючи йому, як звичайно, папіроски, котрі він, так само як досі консеквентне, з подякою відсунув. — Не дали мені про себе ні одним словечком знати. Згорділи в своїй хаті, чи що? Може, аванс перед вами який або перебутий якийсь врешті важний іспит?

Він усміхнувся.

— Нічого, нічого з того всього поки що. Я з уряду в хату, а в хаті: наука, праця й знов наука, і знов обов’язкова тяжка праця. Так живу й так мушу ще довго, бодай кілька років, мучитись, поки не поскидаю з себе офіціальних тягарів, ярм й т. п.

— А ферії[35] ваші?

— Мої ферії? — спитав. — Хіба ж я мав які? Я їх не мав і так скоро не буду мати. Наше міністерство оперує молодими силами найбільше, тож де їм літом про відпустки марити. Стільки моїх «ферій», що забіжу тут у парк, надихаюсь свіжого повітря, стрінусь тут і там з товаришами, побалакаю і вертаю назад.

— Не працюйте надмірно. Ваш уряд і ваше міністерство через те не провалиться. Він здвигнув плечима.

— Я не можу. Перебрав раз обов’язок праці на себе, то й перебрав. Перехитрюватися крізь життя я не можу, зрештою — в нас усі працюють. І чому я один маю бути самолюбний і занедбувати, що до мене належить? Я не можу. Раз належу до суспільства, взяв обов’язок на себе, то мушу його й сумлінно виконувати. Зрештою… — додав весело, — воно все так не буде, це я знаю, то й не журюсь тимчасовим станом.

— То в гори не виїздили цього літа, як споминали? — питав я.

Він похитав головою.

— Ні. Лиш одна мати з Оксаною; а я з Манею осталися вдома. Може бути, на слідуюче літо виїдемо, як одержу відпустку, і то на довше, як би я це був міг цього року вчинити. — І замовк.

— Чи це були всі товариші ваші, з котрими ви сюди надійшли, балакаючи, як не помиляюся я, запальчиво? — спитав я. — Деяких знаю.

— То є… — сказав він, — вони балакали живо й запальчиво. Щодо мене, то я небагато говорив і не говорю, звичайно, ніколи багато. Я не люблю між них ходити, а вже найменше на так звані збори, як і не люблю газет і часописів перечитувати.

Я поглянув на нього, зацікавлений, а він повторив:

— Так, так, я говорю правду. Бачите, як візьму я який часопис у руки, а особливо ті, що щодня виходять, мені здається, я входжу в ресторацію, де кожний говорить свое. Я втікаю з таких кімнат, ботам тяжке повітря, мої власні думки неначе губляться в мене, душа чим-то починає заплямлюватися, і я стаю з себе невдоволений. По-моєму, часописи винищують у нас змогу самим задумуватися, особливо ті, що щодня зміняють свої погляди. А вони, — додав і вказав у сторону, де молоді відійшли, — або бодай більша частина їх, не багато ліпші від часописів. Вони всі з своїми думками видаються мені перегарячені, а деякі заскоро пережиті. Все, що роблять, пишуть, говорять, видається менд без якоїсь рівноваги й твердої сили. Все це робиться в страшеннім поспіху. І не для самої праці, лиш для особистого вдоволення, по-гешефтярськи. На мою думку, кожне наше життя зокрема могло б бути штукою[36], одначе стає лише гешефтом. Ми не вкладаємо смислу нашого життя в саму працю, лише в те, що ми за нашу працю одержимо. І найбільша штука нашого теперішнього життя — є найбільший здобуток за найменшу вкладку з нашої сторони видобути. Через те виходить життя вічною погонею, полюванням. А прецінь життя не є без краси. Але я питаю, чи бачать вони те все, і коли? Навіть у тих проміжках, коли належать собі, навіть і тоді вони того не бачать. Все гонять за чимось кращим й ожидають чогось новішого.