— Там мешкаєте ви гарно? — закинув я з потайним порішенням у душі при найближчій відповідній хвилі зайти проходом у затишну вулицю й поглянути на те мешкання, де проживали.

— Гарно й спокійно, — відповів він, — я дуже радий, що дістав те помешкання. Мати має гарне повітря; Маня не чує гуркіт возів при гранні, а я, як впевняє мене мій господар хати, німець, став своїм до пізньої ночі освітленим вікном для цілого сусідства просвічуючою вежею.

— А… ви працюєте й ночами? — спитав я.

— Так, — відповів журливо. — Вднину нема коли. Уряд пожирає більшу часть днини. Ніччю можу найбільше вглиблятися в науку, музику й писання, і з тим мушу миритися, поки не покінчу та не вийду на шлях свободи, щоб відтак, окрім урядової праці, віддатись або виключно праці для нашої суспільності, або дорогій мені музиці.

— Може, що пишете? — спитав я. — Поважний який твір?

— О, тепер ще ні. Щось подібне находиться поки що ще в стані ферментації на дні душі. Те, що я пишу — це все для наших селян, що, зайшовши до нашого уряду й опинившись перед урядовцем русином, розкладають йому зараз усі свої жалі й бажання, просять о пораду й поміч. Тож я, що можу, роблю для них… помагаю в тім чи іншім ділі. Це моя тайна, про котру я нікому досі не споминав, бо воно псувало б мою радість. А що мені на всю працю нестає вднину часу, я сягаю за ночами; через що придбав собі власне в господаря назву: Leucht-turm[32]; ба старенька жінка його, привикша до того, що в моїй кімнаті допізна видно світло, впевняла мене одного разу, що засипає лиш тоді спокійно, коли, обійшовши вперед своє обійстя, бачить мене схиленого над книжками, себто бачить моє вікно освітлене, лягає спокійно до спочинку, бо каже: «Wenn, auch alles schlaft, unser Leuchtturm wacht»[33]. Вечорами концертуємо з Манею. Вона на фортеп’яні, я на челло[34]. І ці хвилі — це наша наймиліша нагорода за всі наші денні труди; тимчасом наша добра мати сидить у своїм старосвітськім кріслі, плете панчоху і, прислухуючись, згадує наші дитинні колись вчинки, опісля нам про них говорить, або як ні, порається коло самовара, лагодить нам чай… Але… — докінчив, неначе опам’ятовуючися з своїх слів і навертаючи до давньої теми, — я цього літа, може, й вирвуся на кілька тижнів і поїду з матір’ю й Манею в гори, щоб послухати шуму смерек і поглянути на той дім і сад, де я колись… розпочав думати й пережив свій найкращий, а то дитинний, вік.

— Їдьте, — заохочував я його. — Там знайдете все по-давньому, з малими лиш відмінами. Колишнє ваше мешкання новий власник розширив і винаймає самим літникам. У нашу хату, як знаєте, спровадилась моя тітка-вдовиця, і коли мене з матір’ю літом в К. нема, вона винаймає також літнім гостям для нас призначені покої. Як хочете, — додав я, — то можете, коли б рішили виїхати в гори, замовити в неї ті кімнати, котрі, як казав я, замешкую іноді під час овоєї відпустки з матір’ю. Там буде вам вигідно й будете поблизу колишньої своєї резиденції, бо на літо виїжджаю я з матір’ю над море і… в горах не буду.

Він подякував.

— І Мані й матері буде мило мешкати в знайомій околиці, — сказав з властивою йому вздержливістю, занотовуючи собі подану йому мною адресу моєї тітки. Відтак, поговоривши ще дещо на тему нашої нещасливої національної боротьби, він попрощався й пішов.

* * *

(Пізніше, по довшім часі).

Від тижня сльота. А сьогодні… я й сам не тямлю, як це зложилося, що я, вертаючи досить пізньою годиною з нашого казино вечором, пішов ще на прохід. Але не довго йшов я, коли нараз пригадалась мені вулиця, де мешкали вони, і я, не надумуючись довго, завернув туди. Людей на вулиці тій подибав я небагато, і то, як переконавсь, кількох міщан і двох-трьох інтелігентів. А що дощ заодно росив, то кожне з них спішило під своїм парасолем, і ні я не знав, хто вони були, і ні їх не обходило, хто був я. Мене покортіло чомусь-то побачити, де живуть вони, а радше — вона. Нестор споминав, що працює допізна, то, може, як припадок захоче, побачу в нього і її.

Ішов обережно, розглядуючись недовгою новою вулицею й перешукуючи заодно очима за самітним освітленим так зв. «венеціанським» вікном — Leuchtturm’ом невеликого партерового дому і… побачив. Воно було не лиш освітлене, але до того ще й широко створене, знаходилося на розі недалеко входової хвіртки, обросле диким виноградом.

«Це мусило тут бути», сказав собі, і сам над собою усміхнувся. Що це було, що мене погнало аж сюди? Проста цікавість — ні. Любов до майже забутої мною дівчини — також ні. Отже, в кожнім разі якесь інше, нове ще зворушення. Я перейшов на другу сторону вулиці, щоб могти ліпше заглянути в середину хати, і став, і — бачив. Вулиця була неширока. Вікна були низько в мурі, і тепер, коли те одне вікно стояло широко відчинене, я переглянув цілу освітлену кімнату.

При писемнім столі, що стояв посередині і був закинений книжками й паперами, сидів справді Нестор. Одною рукою спер він недбало голову, а другою водив по папері. Нараз опустив руку й повернув головою, як мені здавалося, в сторону, де знаходився я.