— Ні! — відповіла. — Він заложився з одним товаришем, що сплете солом’яну стяжку до ваших штахет, не урвавши її; а по-друге… щоб знав, скільки ліктів від нас до вас. Плете плетінку від передучора з витривалістю, гідною дорослого чоловіка, а тепер він щасливий, хоч і не показує цього, бо його твір бачили й ви. Вас він дуже поважає…

— Пишний хлопець! — закинув я. — Повинен іноді до мене заходити.

— О, щодо того, то… ні, — відповіла вона, уникаючи мого погляду, і поглянула за малим, що, віддалений уже від нас, не чув нашої розмови і то розвивав, то звивав свій твір. — Він дуже несміливий, помимо своєї тринадцятилітньої розваги, і не дається до нічого силувати. До того… — І не докінчивши речення, вона звернулася нараз живо до мене й спитала: — Чому ви не на прогулці? Я, здаєіься, бачила, як ви їхали…

— Був і вернув уже, — відповів я і, не надумуючись, сів близько неї на малім стільчику, що належав малому Несторові, який, не звертаючи на нас більше уваги, бавився дальше в городі.

— Не добре випала прогулка? — спитала дівчина й поглянула допитливо на мене.

— О, щодо того, то навпаки! — відповів я, усміхаючися. — Вона лиш для мене не вдалася. Тому я покинув їх усіх і втік. Ви сиділи тут, здається, цілий час, і вам, певно, ані разу не приходило на думку згадати хоч на хвилину тих, що ради кон-семвенції жертвували себе й пішли в противну їх душі сторону й напрямок.

Вона не відповідала, і з її зачудованих молодих очей я бачив виразно, що вона не зрозуміла мене.

— Там у лісі, в товаристві… — тягнув я зворушено дальше, — бачив я між іншим білу мрію. За цілий час мого побуту в лісі й товаристві вона ані на хвилинку не покидала мене, проводила мене, куди б я не звертався. Була рівно мені консеквентна й вірна своїй вдачі. Остаточно взяла так верх наді мною, що я, щоб вдоволити себе, вирвався за поміччю випадку від’їзду мого батька, вернув і прийшов… сюди!

Я поглянув на неї, і між нас вступила нараз мовчанка.

— З нею, — сказав я з притиском, і потонув на мить в її очах. Вона відвернулась, мов попечена несподівано вогнем, не обзивалася, і лиш надих блідості уклавсь на її лице. За хвилину надуми спитала:

— З Дорою?

— О, ні! Дора ще й тепер бавиться якнайкраще в товаристві пана К. Хто б був такий немилосердний і розбивав їх гармонію? — відповів я.

Вона, не відповівши, як перше, поглянула далеко вперед себе тужливим оком, між тим коли я панував над собою, щоб не признатись про все, що наповняло мене вже віддавна для неї, не сполошити її, що, неначе заглибившися над «мрією», чимраз більше німіла під її впливом.

— Вас давно не було в наших горах… — перебив я, врешті, мовчанку, на силу звертаючи розмову на щось інше.

— Це правда, — відповіла вона, не звертаючи все ще до мене лиця, — і за кілька місяців їх знов покину…

— Чи справді? — спитав я, прикро вражений. — Через що?

— Так. Я йду на становище.

— Як то? — спитав я вдруге, не зрозумівши її.

— А так. Як вам відомо, я мала весною їхати до Ч., щоб там забратися до академічних студій, однак мусила це ще на рік-два залишити, і на той час прийняти в однім домі місце виховавчині.

— Хто вас до того всього силує, панно Маню? — спитав я похмуро.

— До чого? — спитала.

— Іти за виховавчиню… — відказав я з нетаєним невдоволенням.

— О, щодо того, то це на спеціальне бажання батька: і я сповняю його радо, — відказала майже з захватом, — тим більше, що я йду в дім гарний, маю займатися лиш одним добре вихованим дівчатком, а решта понад обов’язкового часу, а буде його кілька годин денно, виключно буде до мене належати, котрі посвячу науці й музиці. Я їду на добрих умовах, з гарною перспективою на будуче… і…

— І з душею, повною ілюзій, розуміється, — докінчив я. — Чи вільно спитати, з якої причини витворилося в батька бажання, щоб ви покидали родинний дім, у котрім…

— У котрім е доволі місця й праці й для такої великої дівчини, як я? — докінчила вона замість мене майже весело.

— Так, панно Маню. Яка підстава цьому бажанню?

— О, вона дуже проста, — відповіла вона. — Батько, вагаючися заодно вдоволити моє бажання допомагати мені до осягнення вищих студій, що було б потягнуло й мій виїзд з дому між чужі люди й обставини, поставив мені умову, коли я на своєму обставала. Я маю дати йому доказ витривалості й консеквенції в своїм бажанні. Так само витривалості в праці й умінні пристосовуватись до тяжких і взагалі відмінних обставин життя. Маю перебути рік-два в чужім домі в характері виховавчині; а коли перебуду той час, задоволивши своїх хлібодавців цілковито, залишившись своїм планам вірна, він, на підставі того, вишле мене за границю для укінчення студій, а з тим і до осягнення самостійного становиська. Я підчинилася його волі й бажанню, і ось це й причина, чому я покину свою батьківщину.

— Ну, щодо консеквенції… — обізвався я, — то, здається, браку її в вас не міг би вам і ваш ворог закинути. Іменно, та консеквенція ваша доводить іноді… людей… до розпуки.