— Чи не вистачить вам бути гарною особистістю в своїм крузі й місцевості, а треба конче затуплятись якимось там фахом, урядництвом? Розважте, панно Маню.

— О, для «містично-артистичного розуму» це безперечно вистарчало би, — сказала вона, поглянувши на мене гарним, шляхетно зворушеним поглядом, — але…

— Але, Маню?..

— Але для того, як ви сказали самі перші, простого здорового розуму, що бере все в свою область, кладе на все своє п’ятно і пхає нас силою свого панування до чисто матеріальних низин, воно не вистарчить. І тому й я складу вперше йому жертву й віддам часть своїх сил, а далі нехай діється божа воля, нехай беруть мене інші власті під свою опіку й керують до цілей, які знають.

— Значить, ви остаєте непохитно при своїй постанові? — спитав я.

— Так.

— То мені не лишається нічого більше, як поблагожелати вам, як уже раз давніше, на новий шлях і повторити першу свою цілком просту й для вас, я знаю, незначну думку, що не на добро їдете ви в чужину.

— А на якій підставі се, пане Олесь? — спитала й подивилась вижидаюче на мене.

— На підставі самого мого внутрішнього голосу.

— Щось подібне не сміє бути для мене міродайним, — відповіла вона й опустила нагло очі.

— Так? — спитав я. — Ви ж ще перед хвилею заявили, що йдете переважно за потугою внутрішньої сили, без огляду на те, чи поведе вона вас до низин, чи до вершин.

— Так. Але ви ставитеся на становисько віщуна, — закинула вона.

— Віщуна? Ні, Маню. А людини, що знається ліпше на житті, як молода дівчина.

— На житті зі становиська ситих і гордих? Через хвильку я витріщився на неї з переляком, а відтак схаменувся.

— Нехай і так, панно Маню, — відповів я, відчувши добре, що вона вела боротьбу зі мною за пересуди моєї матері, котрі, очевидно, відкись добре знала, ігноруючи тут мою особу цілковито.

— В такім разі ми на тій точці не погодимось ніколи, — сказала. — Ви стоїте на становиську старосвітства ситих і гордих, а я поминаю те й іду шукати щось нове.

— Ідіть! — відповів я з глумом. — Ідіть! Одначе не забувайте, що велика часть нашої інтелігенції, і навіть так званої ліпшої інтелігенції, з невиробленими й вузькоглядними осудами, вважає, хоч. і не признає цього ніколи, дівчину, що покидає батьківську стріху і йде в цілі виборення собі незалежного становиська або й просто задля матеріального удержання, за щось в роді невільниче й понижаюче, хоч не має ще для того певної назви, або, щонайменше, соціальне нижче поставлене, особливо учительок і виховавчинь!

— В тім ви, може, й не помиляєтесь, — відповіла вона поважно. — Але йдучи, я нічого не трачу. Я іду з вірою в ліпші прикмети людські і в те, що все сильніше й ліпше не дасться ніколи побороти. А що, може, тут і там буває, що стремління до ліпшого й вищого ідеалу було поборене грубшими інстинктами грубших індивідуальностей, то чи вже тим сказано, що поборено й поняття добра й зла? Мені здається, що ні! Може, я через те не втону.

— Про те я переконаний.

— Так про що ж вам розходиться? За себе, свої вчинки й за свою мораль відповідаю я сама. Ні батько, ні мати, ні ніхто інший. Праця й наука не обезсилять ліпшої часті мого я, не потягнуть її в низини. Я можу лиш хіба через те фізично потерпіти, значить, зужитися, але більше, пане Олесь, більш нічого.

— Ні! — відповів я лаконічно. — Хіба ще й те, що будете наражені на гіркі психічні терпіння й грубі пониження. О, не одна вже ризикувала своєю молодістю, всім запалом свого серця, своїми силами, щоб опісля дійти до переконання, що краще було б вибрати старосвітську долю при домовім вогнищі, але це вже було запізно.

— Чи думаєте, що і я ризикую своєю так званою будучністю? — спитала, і її очі спалахнули якимось чудним вогнем.

— І ви, — відповів я спокійно. — Своєю молодістю і будучністю, всім свіжим, недіткненим грубістю життя нутром.

— Що ж, не віддамся? — спитала й поглянула на мене великими очима. — Щось гірше хіба не стріне мене?

Її оця відповідь, якої я не сподівався, довела мене в тій хвилі до якоїсь крайності.

— Може й те, — відповів я твердо й піднявся.

Про те, що я її люблю. щоб стала моєю — я не міг уст створити. Я відчув у цій хвилі всіма нервами, що вона мені відмовить.

Вона, не промовивши більше ані слова, разом із мною піднялася. її лице було біле, мовби й послідня крапля крові зникла з нього, а очі, ті дорогі мені очі, подивились так сумно на мене, начеб прощалися востаннє зі мною. Відтак, зібравши свій шалик з крісла, пустилась вона рівною алеєю додому. Я йшов мовчки поруч неї. Коли ми, не промовивши до себе ні слова, зблизились до веранди і я задержався на хвилину, щоб попрощатися з Нестором, котрий саме йшов проти нас з якимсь листом для сестри, я спитав:

— Коли від’їжджаєте?

— Не зараз ще. Аж по різдві. Але кваптеся… — додала нараз з нервовим усміхом і вказала головою в сторону вулиці, де саме переїжджало попри сад Обринських кілька повозів, між котрими пізнав я й наш з Дорою і матір’ю. Я повів руку до капелюха, щоб поздоровити їх, але вони поглянули з таким очевидним зацікавленням у саму противну сторону, що я не міг не зрозуміти їх… і залишив це. В кілька хвилин пізніше я опустив її сад…