У моїй голові роїлися тисячі думок, одна дразлнвіша від другої. Думаючи й дратуючи себе такими й подібними гадками, я вже не мав і терпеливості перебувати довше в товаристві в лісі, і мав лиш одне бажання — покинути всіх і вдатись до неї… що осталася там одна в саду. Від поступування Дори й матері проти мене й невинної дівчини мені нараз мов світ обрид. Та ось чи справді й мати була в тому винна? Мати? — питався якийсь внутрішній голос у мені. — О, ні! вона — ні. Вона була в своїх осудах строга, особливо проти жінок без взгляду, деспотична, вузькоглядна, — але до некоректностей, як оце з листом, вона б ніколи не причинялася. В тім була Дорина рука сама. Сама одна. Але чому? Що була їй молода дівчина винна? Чи не пішов усе-таки до того імпульс від матері? О, як боляче! Але те все мусило вияснитися, мусило вирівнятися, — успокоював я себе й ходив, мішався майже безцільно між присутніми, неначе шукав за ким, відповідаючи розсіяно на кидані до мене кокетливі запитання дівчат і молодих пань, аж опинивсь нараз перед матір’ю, що сиділа між кількома старшими дамами.

— Ти б зааранжував[24] яку забаву, Богдане, — кликнула вона до мене, здалека побачивши мене. — Ходиш сам без пари, — додала, кали я до неї зблизився. — Ось дивись, там ідe проти тебе Дора з паном К., порадьтесь і розпічніть! Я вважаю, панночки раді б якої гри, а ти ходиш отак, мов визираєш за ким!

— Ай справді так! Я це також уже завважала, — вмішалася одна з пань, якраз моя антипатія, що неустанно обсервувала мене в товариствах, чи не займаюся я її крикливою донькою, що, як сміялася, звертала увагу чи не всіх на себе, вважаючи себе за першорядну партію.

— Я справді не помічаю тут декого, — відповів я їдко. — А щодо забави, то, здається, всі, оскільки я вважаю, бавляться знаменито. Кому б там у лісі захочувалось ще якоїсь гри!

— Пан Олесь вимовляється, — обізвалася моя антипатія й усміхнулася солодко. — Когось, очевидно, дожидає. Чи не так?

Моя мати поглянула на мене майже з переляком — і я вичитав запитання з затривожених її очей. «Чи не вижидаєш ти тут її? Ти неспокійний і не находиш собі місця. Я відчуваю. Але тут її не вижидай». Я вклонився перед панями й пустився йти глибше в ліс, коли на моє превелике зчудовання станув нараз передо мною наш молодий хлопак з дому, що сповняв в одній особі чин лакея, іноді й фірмана і т. ін. Він передав мені мовчки листець від батька, в котрім той просив вислати йому якнайскоріше коня з бричкою, котрою я з Дорою приїхав сюди. По нього вислано післанця, і він мусив зараз виїжджати до тяжко хорого.

— Ти піхотою? — спитав я хлопця в поспіху.

— Так, — відповів той, — але я йшов направці через гору, тому йшов лиш коротко. Але маю вертати конем. Я надумався хвилину й рішився.

— Вертай назад пішки направці, — наказав я хлопцеві. — Вертай і скажи панотцеві, що я сам виїжджаю зараз за тобою конем. Вони нехай будуть готові, я не пізніше як через півгодини буду вдома, і вони зможуть їхати, куди їм треба. — І відправивши хлопака додому, я віднайшов Дору, що, ущасливлена безнастанним товариством пана К., була розкішне розположена. Я об’яснив їй кількома словами причину свого від’їзду, попросив об’яснити все й матері, відтак поручаючи матір і Дору опіці д. К., я, мов визволяючись з неволі, відітхнув широко й поспішив до свого коня.

Віддалений уже добрий шмат від товариства, я почув нараз за собою голос Дори. Немило вражений, мов на лихім учинку спійманий, я став і оглянувся. Чого їй було від мене треба? Вона відійшла від товариства за мною й стала.

— Ти не міг би ще до нас за годину назад вернути? — кликнула допитливо, а заразом мов наказуючи. — Що будеш робити вдома сам, поки ми вернемо?

Я здвигнув плечима.

— Побачу, — відповів.

— Старайся. Саме тепер найкращий осінній час. Хто знає, що буде вже за кілька день пізніше?

— Власне тому! — відповів я й усміхнувся. Відтак, махнувши востаннє на прощання рукою, я віддалився, мов вогнем гонений.

* * *

Я їхав.

Мій пишний гуцул-кінь летів шаленим трапом, потрясаючи від часу до часу своєю густою гривою, а враз з ним летіли й мої думки. Там у саду сусідів перебувала ще, може, та, що не покидала мене в лісі ані на хвилину й манила предивною силою до себе. Вона, може, ще там…

Я віддихав широко, і від довшого часу неначе вперше віджив знов і почув у жилах кров. Ось, нарешті, я таки успів вирватись з неволі й побачу її, — співало, тріумфуючи, чи не все нутро моє. — Чи буде вона сама в саду? Чи, може, з матір’ю або з Нестором? Так, з нею буде, певно, Нестор, він, мов той хрущ, придержується заодно її. Вона ж лише з ним була тепер вдома, решта братів роз’їхалася, — тому обоє і держались… Я підогнав свого гуцула, котрий і без того додому гнав, майже землю копитами розривав. І, врешті, нам уже недалеко осталося додому. Ось уже й дім Обринських виринув перед нами. Білий, спокійний, з низькими старосвітськими вікнами, чистими, сніжнобілими занавісами, і зараз коло нього, прилягаючи до дороги, великий сад. Я стягнув коня, щоб звільнив кроку, і глянув жадібно в глибінь саду. В ньому лежав спокій, тишина, мов усе відтепер ладилось до сну, дарма що сонце клонилось лиш до заходу. На веранді на сходах не було нікого. Здавалося, лиш вони схилялися до трави. Так я переїхав попри нього, не побачивши нікого. Якось чудно стиснуло мені жалем серце, і за кілька хвиль пізніше я опинився на подвір’ї нашої хати.