* * *

Дора збиралась урядити більшу прогулку в ліс і запросила й Маню взяти в ній участь. Маня подякувала. Була хора, цілий тиждень пролежала. Зігрілась — як пояснила пані Ординська — одною проїздкою верхом, простудилась і тепер мусила відлежувати. Вона, мати, рішуче не позволить опустити постіль скоріше тижня. Коли Дора, зачувши це, засмутилась і впевнила, що без неї прогулки не урядить; хіба що пережде, аж Маня подужає. Маня прирікла, виздоровівши, взяти участь у прогулці. Одначе заявила рішуче, що приїде просто в ліс.

— Відразу і просто в ліс! І ненадовго. Дора супротивлялася.

— Ні вже, Маню… — просила дівчину. — Вперед я прошу до нас. Тітка просить уперед усіх запрошених до себе на каву, а по каві сідаємо всі в брички і їдем!

На те Маня схвилювалась і відмовлялася. В неї небагато часу. Вона опустить каву, а щоб уже Дорі зробити волю взяти участь у прогулці — вона приїде на часок у ліс верхом або прилучиться вже до виїжджаючих. Інакше годі їй прилучитися до товариства. Та тут знов пані Обринська вмішалася в справу. Вона Мані якийсь час цілком заборонить виїжджати верхом, — значить, і на прогулку вона не поїде… хіба в бричці, а й то не тепер, хіба аж за два тижні, як уже подужає цілком. Тепер уже осінні дні, оправдувалася, вправді теплі й гарні, але вечором холодні, і вона не позволить. Остаточно по невеличкій суперечці стало на тім, що Маня, може, й зовсім не буде на прогулці.

Коли Дора це в нас при чаю оповідала, сиділа моя мати так мовчки, мов не чула, що її улюблена сестріниця оповідала, а мішала заодно чай. Я так само мовчав. Те, що в мені діялось, я зачинив у собі.

— Ти б сказав, Богдане, що тут робити! — накинулась нараз дівчина на мене.

— Чому маю я тут справу згармонізувати? — боронивсь я, отрясаючи попіл з папіроси спокійно. — Ти дала імпульс до сеї прогулки, то й доведи її до кінця. Щодо мене, то я зараз зразу був пересвідчений, що панна Обринська не прийде, як лиш вчув від нашого лікаря, що в Обринських не всі здорові. Ти наставала так сильно на своїй постанові — без Обринської не уряджувати прогулки, що я остаточно не мав нічого до сказання, хіба деякі твої бажання німо вислухувати.

— Я бачу, що прогулка не клеїться! — кликнула Дора з смутком. — А я собі то так гарно уявляла. От як ми всі будемо через ліс їхати. Хто з ким буде сидіти і т. п. незначне, а важне! Я, приміром, хотіла їхати лиш з тобою, Богдане, в маленькій елегантній бричці вуйка й поводити сама гарним твоїм гуцулом, а коло нас Маня на коні верхом. Чи не гарно?

— Як жокей, Доро? — спитав я з легкою неповздержаною іронією, знаючи добре, чому їй цим разом було конче коло нас Мані треба.

Вона витріщилась на мене з переляком.

— Який ти злобний, Богдане! «Як жокей!» — повторила з уданою уразою упавшим голосом. — Начеб я Маню мала за щось нижче від себе. Їй мав би прецінь товаришити добродій К., і обоє мали б вести перед. Тому хотіла я її біля себе мати. А за всіма нами, трохи оподалік, усе проче товариство. А тепер бачу, нічого з того всього…

Я здвигнув плечима й не обзивався більше. В душі подумав: Маня мала держати собою, як амазонка, молодого панка при боці дівчини, котрим вона (Дора) над міру зацікавилася, а котрий, як здавалося, не реагував доволі на її ласкаві погляди й слова. Але я мовчав.

— А тепер бачу, з цілої прогулки не буде нічого! — повторила, як перше, дівчина визиваюче. — Я розстроєна!

— Ми можемо й без панни Обринської так само їхати, — закинув я. — А добродій К. так само товаришити нам, вести перед. Пощо тут панни Обринської? Чи, може, її присутність на коні додасть тобі більше певності в правленні імого коня, що мала б тратити ти без неї свій «настрій»? Зрештою, інші гості чи будуть вони тобі нічим?

Вона зарум’янилася й запротестувала.

— О, ні! Щодо того, то ні. Я найповніша тоді, як їдеш ти зо мною, хоча могла б навіть і цілком сама їхати. А щодо ідеї з Манею, то… я лиш собі так уявила, що то було б гарно й весело мати й Маню на коні коло себе. Вона іноді дуже бистра й дотепна. Та тепер хто знає, як то буде з тою прогулкою.

Я знов, як перше, здвигнув плечима й не обзивався.

— Не знаю, чому прогулка має через панну Обринську розбитись! — обізвалася тут моя мати, що досі ні одним словом не обзивалася. — Коли ти не будеш настоювати при твоїх химерах і вичікувати цілковитого виздоровлення панни Обринської, прогулка вдасться тобі, певно, якнайкраще. А мені буде остільки миліше, коли прогулка відбудеться тепер, а не аж десь за тиждень-два, бо зможу вам обі пари коней дати. Пізніше зачнеться звоження сіна, і я не радо переривала би роботу. Ось що… — докінчила і налляла свіжий чай.

— По правді сказавши, Доро, — почала по якійсь хвилині знов, — мені твоя пересадна приязнь до тої дівчини видається потрохи робленою. Вона й так зарозуміла, а то, як застановиться над твоїм поведениям, ще готова подумати, що без неї ти й товариства не найдеш, між тим коли ти повинна себа завсіди ставити вище.