— Так от я й дивлюсь на вас, — сказав після невеличкої паузи Сердюк, — не турист ви… А я, знаєте, — і він весело зареготав, — знаєте, поїхав колись до Шварцвальда. Це було комічне турне. Хоч як повернусь — все моветон. Німкеня, знаєте, за мною як за немовлятком ходить. Це, каже, інженер «рюсь» і робить наголос на «рюсь», мовляв, пробачте йому. Це було так комічно…
Інженер уважно подивився на свого співбесідника. Обличчя йому мінялося щохвилини, і на цей раз воно розпливалося в нудну гримасу, яка одразу пристарила його.
— Чи не думаєте ви підкреслити відому банальність про німецьке філістерство? — кинув Криленко з метою розхолодити інженера та добитись таки нарешті, хто перед ним сидить.
— Саме це я й хотів підкреслити, — поспішно сказав Сердюк. — Хіба вас не цікавить таке питання: як впливає на психічну рівновагу людини комбінація, що складається з Лоенгріна, Шпільгагена та бюргера? Я маю на увазі цивілізованого тевтона.
— Але в ваших словах звучить якась образа, — усміхнувся Криленко. — Чому ви з таким завзяттям нападаєте на них?
— На кого це?
— На цих же вищезгаданих тевтонів.
Інженер подивився й сказав обурено:
— По-перше, ви даремно підкреслюєте «тевтонів»: що було, те не вернеться. А потім, — невже ви й досі не догадались, шановний пане… будь ласка, ваше прізвище.
— Криленко.
— …шановний пане Криленко. Я, бачите, заздрю цим гомункулам. Крім того, я думаю, — і Сердюк взяв зовсім професорський тон, — оскільки наша сучасність характеризується проблемами, так би мовити, вищого, інтернаціонального порядку, остільки я, частка цієї сучасності, не можу не цікавитись внутрішнім змістом відомих мені народів. Ви мене, очевидно, розумієте?
— На жаль, ні, — вже трохи різко кинув Криленко.
— І я шкодую, — серйозно сказав Сердюк і раптом по-дитячому зареготав: — Ви мене, будь ласка, не слухайте. Все це — експеримент, не більше. Сидів напроти вас і думав: а що, як я візьму та й заговорю з цим добродієм езопівською мовою?
Криленко зміряв спокійним поглядом свого співбесідника і мовчки вийняв з кишені портсигара. На цей раз він і натяку не подав, що інженер дратує його своїми виходками. Тепер не залишалось жодного сумніву, що перед ним сиділа психічно ненормальна людина.
Одноманітні перебої коліс бились у вагон з колишньою настирливістю. Сердюк мовчав і дивився у вікно, повз котрого з тоскним посвистом летіла осіння ніч. Криленко, запаливши сигару, ліг і одвернувся до стіни. В купе стояв той химерний електрично-тьмяний присмерк, який буває тільки у вагонах вищого класу. Було тепло і затишно, і мисль обминала і будні, і невдачі, і нудні обов’язки. Тоді десь кублились тихі асоціації і загортали купе в філософічно-задумливе мереживо.
— Так… так-с! — кинув за спиною Криленка Сердюк.
Але Криленко вже не звертав уваги на інженера. Він найшов вигіднішим для себе подрімати. Він мав добрі нерви і тому, коли попадав у становище, подібне даному, завжди вмів найти в нім своє місце. І тепер він скоро втямив, що химерний інженер хоч і явно психічно ненормальний, але, без сумніву, має тихий темперамент і йому нічого не заподіє. Отже, краще заплющити очі і поміркувати про своє майбутнє. За два дні він мусить увійти в зовсім нову обстанову, що в ній не був більш як чотири роки. Ще декілька станцій — і нова станція його життя. Він поліз у бокову кишеню і, діставши там паперовник, витяг з нього акуратно згорнений учетверо аркуш паперу й посунувся ближче до електрики. Аркуш було списано дрібними, але чіткими літерами — рукою самого Криленка. Це була його біографія, що її він заготував ще в берлінському будинкові над Шпре. Він завбачливо написав її, припускаючи, що в Цека загублено його анкету і що в час призначення його на нову посаду відсутність біографічних даних може ускладнити справу.
«Народився я, — мовчки, через рядки читав він свій життєпис, — в 1891 році, в Києві… Батько мій інженер-путієць, старий есдек (умер)… Мати — відома українська самостійниця (умерла)… Братів, сестер не мав… З двадцяти років член с.-д… В есдебе1 з 16-го року. Освіту маю університетську, вищу школу скінчив у Німеччині… Фах… — інженер-механік… З двадцяти років жив у Швейцарії, Німеччині, Росії, Україні… З дружиною розійшовся… Остання посада…»
Він перечитав ще рядків 30 і положив листа на груди одноманітний перебій коліс заколисував і сплющувались очі. В купе, що праворуч, зібралась, очевидно, весела компанія, і відтіля, не стихаючи, пробивався гомін. Експрес пролетів уже декілька нічних станцій і, розрізаючи осінній туман порожнього степу, поспішав до вузлового пункту. Криленко мав свій режим і рішуче боровся зі сном: в цей час він мусив читати. Положивши в паперовник свою біографію, він почав перебирати в ньому з напівзаплющеними очима акуратно згорнені листи. Не дивлячись, він витяг одного з них і розгорнув.
«Мій коханим Яремо, — байдуже водив він зіницями по претензійних рядках листа колишньої своєї дружини. — Я знову про те ж: ти покинув мене, але я свого котика кохаю, як і в перші дні безумного медового місяця. Як зараз бачу перед собою твою класичну постать. Цей високий, енергійний лоб, ці розумні темно-суворі очі, цю іронічну посмішку, що ховається в куточках уст. Цього я ніколи не забуду. Але гадаю, що й ти мене не забудеш, бо за кожним твоїм кроком до самої твоєї смерті буде пильно стежити твоя колишня кішечка… І от, як тільки я узнаю, що ти покохав когось, — чекай мене: тебе уб’є жінка, яка…»