— Хіба ж я вас випитую? — сказав Кліщ. — Яке мені діло? Ви людина заводська, стара й досвідчена, знаєте всім ціну, знаєте й Онучці. Треба й те сказати, що ваші діти партєйні, так що тут не вийде помилки.
— Та яка ж тут помилка може вийти? Звісно, не вийде, — повеселішав від компліменту старий коваль і промовив: — Може, підемо до хати? Га?
— Та спасибі, — подякував Кліщ. — Я, бачте, прийшов до вас по ділу. Єсть сурйозна справа.
Степанові Трохимовичу знову стало не по собі: виходить, до головного ще не договорились? От в’їдлива людина: тягне, тягне, можна сказати, всі тобі жили витягне.
— Справа така, — сказав Кліщ. — Надумав я ще раз взятися за Кармазинівку.
— Чув, чув! — підхопив Степан Трохимович. — Чув, що збираєтесь строїти комуну.
Кліщ скрутив цигарку, запалив її й, махнувши рукою, промовив:
— Яка там комуна! До комуни ще далеко. Ходить про те, щоб хоч поганеньку артіль збити… Якесь прокляте село: від кулацької агітації життя нема тобі. Ото, як пам’ятаєте, два роки тому був союз у нас. Розпався. Взявся за другий — і другий розпався. В чім діло? По селах, що далі від города, все тобі є: і сози, і артілі, і комуни, а тут під боком у вищих органів — і хоч би один тобі поганенький колектив. В чім діло? Спекуляції багато? Правильно! Кулак голову підняв? Возможно. Але ж бідноті від того не легше?.. Вірно я говорю чи, може, я помиляюсь? (Тут Кліщ показав на свої обідрані коліна). Отож я й надумав…
Гість зупинився й, спрямувавши той же таки свій проникливий чорний погляд прямо в очі Степана Трохимовича,сказав:
— Вийшла ошибка, Степане Трохимовичу. Промахнулась Совіцька власть. Себто не та, що нагорі, а та, що внизу, — то їсть наша Кармазинівська. Що ж виходить тепер? А виходить діло таке, що самотужки нічого з кулаком не зробиш. Треба когось приглашати. І тим болі треба присогласити робочих, що хіба ж вони за горами? Під боком, можна сказати!.. Вірно я говорю чи, може, я помиляюсь?
— Як так помиляєтесь? Це ви цілком вірно говорите! — Степан Трохимович навіть зітхнув з полегшенням: — Завод під боком, його й треба закликати на допомогу.
— От бачите: виходить, що я не помиляюсь, — підкреслив Кліщ. — Так ото ж ми й вирішили… Вирішили так, як Совіцька власть писала по газетках: хоч як ти не крутись, а без шефа не обійдешся! Вибирайте, говорить Совіцька власть, старих робітників на цюю должность, щоб вони нас зв’язали з заводом, а також сурйозно повели пропаганду за колектив. І тим болі просимо вас, Степане Трохимовичу, на цюю должность, — несподівано закінчив Кліщ, — що у вас діти партєйні, а таких дітей у нас на селі нема.
Ця пропозиція, можна сказати, прямо-таки приголомшила старого коваля. Йому навіть піт виступив на лисині.
— Та що ви говорите? Який з мене шеф? — сказав він, виймаючи хустку й витираючи нею шию (піт виступив і на шиї). — Це вже ви, голубчику, доручіть комусь іншому. Хіба, крім мене, старого, більш нема на селі людей?
— Цього я вже не знаю. Це не моє діло. Така воля бідноти! Це я вам говорю цілком сурйозно! — Кліщ подивився кудись убік і, здвигнувши плечима, додав: — А втім, воля й ваша: можна й відмовитись. Вас ніхто не примушує. Кожному своє: один з Кліщем, другий — з Онучкою чи то з Мотузкою. Як кому нравиться.
Натяк був досить прозорий, і Степан Трохимович мусив негайно реагувати на нього.
— Та хіба ж я відмовляюсь? — сказав він. — Я ж тільки про те, що старий я й чи зумію догодити вам, — от в чому справа!
— За це не турбуйтесь! — упевнено заявив Кліщ. — Ми люди не вередливі: що зробите — за те будемо й дякувати. — Тут гість поліз у кишеню й, вийнявши якогось папірця, сказав: — Оце бамажка — вроді як договор. Прочитайте й підпишіться.
— Як ви кажете? — остаточно розгубився збитий з пантелику Степан Трохимович.
— Ось прочитайте й побачите!
— Та я ж, голубчику, без окулярів не вчитаю! — безпорадним голосом сказав старий коваль. — Ходімте до хати: там прочитаємо та й поговоримо. Треба ж…
Але тут Кліщ постановив трохи підбадьорити свою жертву. Швидкий успіх, очевидно, цілком задовольнив його.
— Ну, як вопрос розрішається без суперечок, — сказав він, простягаючи руку, — то давайте її сюди і не сумнівайтесь: це я вроді як спитаніє роблю. З бамажкою ще встигнемо, тим болі хай її ще й писар перепише: могло буть, ми такого тут накрутили, що й справді не розбереш. Одним словом, розпочинайте. Завод вам повірить і без бамажки, бо це невелике діло видати інструкції нащот шефства. — Кліщ надів картуза, зиркнув спідлоба на Степана Трохимовича й кинув: — А тепер поки що прощайте!
— Та куди ж ви так поспішаєте? — мало не скрикнув старий коваль: попавши в Кліщеві лабети, він, однак, не губив надії переконати на свою користь свого співбесідника й таким чином вискочити з них. — Ходімте ж чайку нап’ємося!
Але гість, ще раз подякувавши за чай й заявивши, що його чекають якісь важливі справи, також хутко зник, як і з’явився.
Степан Трохимович вдарив себе об поли, почухав лисину, плюнув з досади разів зо три і тільки тоді вийшов з альтанки. Він подивився розгубленими очима на найближчу золоту білоногу березу, наче й справді золота білонога береза могла йому щось порадити, й, зітхнувши, промовив: