Що ж таке «мистецтво взагалі», питають «олімпійці», починаючи свого другого листа.
Щоб відповісти на таке запитання, не треба бути теоретиком:
— «Мистецтво взагалі» — то архіспецифічна галузь людської діяльності, що намагається задовольнити одну з потреб «духу» людини, саме любов до прекрасного.
Таке, на перший погляд, вельми естетичне визначення після деяких алгебраїчних маніпуляцій над ним набирає цілком благонадійного вигляду. Тут справа в підставках і в ідентичності.
Що ж в цій засаді може нас збентежити? Не що інше, як «любов до прекрасного» та ідеалістичний «дух». Коли ж скажемо, що красу, за Чернишевським, ми ототожнюємо з життям, то й наше визначення наполовину зматеріалізується, сконкретизується. Але залишається ще дух? І то правда! Та, бачите, не завжди він суперечить марксизмові. Бо «мистецтво (за Плехановим; це вже не Чернишевський!) — один із засобів духовного спілкування між людьми».
А втім, і такого визначення ми не будемо давати «мистецтву взагалі». Ми маємо класичну формулу, що її, між іншим, треба вже знати нашій «молодій» молоді, щоби не плутатись в просвітянській «безвизначній» і безмежній неписьменності. Ми маємо на увазі того ж Плеханова. От що він каже:
— «Мистецтво — то є пізнання життя за допомогою образів».
Учні його додають: «в формі почуттєвого споглядання». І мають рацію, бо «батько російського марксизму» в одній із своїх праць недвозначно говорить, що «краса пізнається споглядальним хистом». Саме тим «созерцательним», проти якого повстає всесоюзна «Просвіта»: начитана російська і двохброшурочна українська. Тут нашій, «рідненькій», слід, до речі, нагадати, що користь пізнається інтелектом. Отже, коли вона так страждає на утилітаризм, то замість інтуїтивного теоретизування їй не пошкодило б взятись за розум.
І справді: при всьому своєму бажанні полемізувати саме з нею, ми, на жаль, щоби остаточно вияснити природу «ІІросвіти», мусимо звертатись до російських просвітян. Бo ж не можна полемізувати з троглодитами. Щодо останніх, то тут нам залишається тільки висловити свою глибоку пошану перед їхнім доісторичним інтелектуальним хистом.
Так от:
— Ми, «олімпійці», не збираємось писати трактату на тему «Наукова естетика». Ми маємо на увазі абетку, і пишемо її тільки тому, що змушені це робити. Бо й справді: нас, «олімпійців», які вбачають в мистецтві великого фактора в добу боротьби за комунізм, які взяли за своє гасло: «хай живе нове мистецтво», нас, «олімпійців», тривожать той ревізіонізм в марксистській естетиці і ті ліквідаторські настрої, які останніми роками виросли в чималого «напівбогданова».
Історія цієї справи у нас, на Україні, давня. Почалось зі славетного пролеткульту й продовжилось безславним кінцем панфутуризму та розквітом так званого «октябристського напостівства». Ще року 21 один із «олімпійців», саме Хвильовий, як «Дон Квізадо», оголосив похід проти пролеткультизму. Це було в той час, коли пролеткульт був, так би мовити, господарем становища, божком. Тоді «олімпійцеві» не хотіли вірити. Тепер, здається, повірили, та… на жаль, не розуміють, що й «октябристський напостизм» і «октябрська» платформа з українськими виправками та додатковим tutti frutti1 — та ж сама напівбогданівщина, що й проти неї так завзято боровся Ленін.
І справді: обвинувачуючи нас в «попутництві», не розуміючи того, що «попутництво», по суті, є прояв зоологічного націоналізму (неньки чи матушки — однаково), що воно зовсім не доктор Тагабат, не « Кіт у чоботях», не анарх, не Огре, — наші опоненти остаточно заплутались і проморгали одну «прописну істину»:
— Всім їм jurare in verba magistri («божитись словами вчителя», Леніна в цьому випадкові), але всі вони від однієї неньки. Хоч це й дивно, але всі вони «однакові»: і напостівці, і лефівці, і пролеткультівці, і октябристсько-платформівці, і панфутуристи, і їм же ім’я — легіон. Всі вони виходять з основного визначення мистецтва
— «яко метод будування життя».
Взяти б цьому кагалові за свого ідеолога Чужака, що так завзято бореться проти споглядання («созерцания»), проти плеханівського визначення мистецтва
— «яко метод пізнання життя».
Бо й справді: всі вони проти бухарінської «систематизації почуттів в образах», проти тим паче — толстовської «емоціональної зарази» — всі вони проти ще багатьох, проти «ідеалізму», проти «старої» естетики.
Але яка ж їхня естетика? Бо ж сказати, що мистецтво є «метод будування життя», значить сказати вельми багато для нас, «олімпійців», і нічого не сказати для «молодої» молоді. Що ж вони під цим розуміють?
Ми не маємо можливості вдаватись у детальну критику цього вінегрету, ми візьмемо їхній основний аргумент проти плеханівської естетики, розберемо його і покажемо їхнє справжнє обличчя.
— «Принцип обезволення (пише Чужак) заложено в самій природі старого мистецтва».
Обезволення? Це, очевидно, тому, що старе мистецтво припускало момент споглядання? Того самого «созерцания», проти якого інтуїтивно воюють «енки»? Ми розуміємо: споглядання завжди було категорією «пасивного» порядку. Але чи не скажете нам, чому це ж таки старе мистецтво було великим позитивним чинником в розвиткові суспільства? Чи воно о6езволювало тільки пролетаріат? Так ви про це нічого не говорите. Ні, ви маєте на увазі його негативний вплив на всяку психіку. Ви гадаєте, що епоха мистецького відродження теж обезволювала своє суспільство, що Пушкін був чинником консервативного порядку, що Вольтер зіграв негативну роль в прогресі, що Мікеланджело ні чорта не вартий, що «облако в штанах» теж обезволює.