Так от вам уривок з цього документу-оповідання:
— «Трошка з ногами кинувся в гущу.
— Залишіть бійку! Стріляти буду!
Були вже не люди — звірі. Нічого не чули.
Трошка тричі вистрілив вгору. Не помагало. Ніякої уваги.
— Хлопці, стріляй вгору!
Пачками стріляли хлопці з самоохорони.
Ніхто не чув. Живе м’ясо гадюкою звивалось, напруджувалось і розходилось в усі боки! Кость уп’явся комусь у горло.
— Жив… Кохався… у… у…
Насилу Трошка з хлопцями одірвав Костя од нього.
— Що ти за чоловік, скажи мені?
— Землі мені дай… Дай пожити мені…
Я хворий на землю…»
І т. д., і т. п. Словом, «пришта», як каже в цьому ж таки конкурсовому оповіданні «енко». Але як на вашу думку: де це діється? Де це м’ясо розходиться в усі боки? (Ну й образ! Умри, «Просвіто» — краще не напишеш!) Так де це?
Ніколи не вгадаєте, бо це діється в монастирі на «загальному зібранні». Та й де вам угадати, бо ж ви добре знаєте, що селянське «загальне зібрання» не тільки від пачки, але й од одного поганенького вистрілу розбіжиться. Такого «цинденту» Копистка не злякається, а Кость, їй-богу, буде тікати, що й штани загубить. Бачили ми, «олімпійці», такі «сторії»: «пукне» хтось — і вже «загальне зібрання» корова язиком злизала.
А потім: які це селяни вигукують таке мелодраматичне: «Я хворий на землю!» Чули ми: «хворий на голову», але це інша справа. І тому зовсім не дивно, що «енко» в своєму «конкурсному», вибачте за вираз, оповіданні зробив і монахів Рокамболями, хоч, може, й не знав, що це за птиця: «інтуїцією», як каже Сосюра.
На жаль, ми не маємо більше можливості навести ще кілька «перлів» з цього оповідання, щоби запевнити «молоду» молодь, що ми нічого поганого не робимо для молодої літератури. Віримо, що вона вже з нами солідаризувалась. Бо ж подумайте, що робиться: графомани не тільки претендують на безоговорочне вміщення своїх творів в поважних журналах, але вже вимагають, щоб їхні твори було премійовано.
Отже, й відціля спекуляція па довірливості молодняка. От чому вони оперують різними інсинуаціями і клянуться «червоною Просвітою». Воістину: таку безсоромність і таке нахабство можна чекати тільки від синів похабного «сатани» з «ультра-міщанської «бочки». Бо коли раніш «енки» робили наскоки на «беззахисних» літераторів, як-от Дорошкевич, то тепер вони вже лізуть на «олімпійців». Шкода тільки, що вони не розрахували своїх сил, не поцікавились силами «олімпу». Боїмось, щоб не пішов і сам «сатана» знов на свої задрипанки, висловлюючись фігурально й вульгарно, — з обвислим хвостом.
А втім, знову: «sine ira et studio». He тому ж ми пишемо свою статтю, що нас цікавлять сіренькі «ці» та «енки» — нашу статтю призначено спеціально для «молодої» молоді, що їй ми з’ясовуємо суть нашого єдиного розходження:
— Європа чи «Просвіта»?
Отже, зрезюмуймо сказане нами і спробуймо зробити висновки.
Ніколи не було стільки можливостей для розвитку української пролетарської літератури і взагалі літератури, як тепер у нас, в республіці Комун.
Але й ніколи не було такої безшабашної свистопляски в тій же українській літературі, як за наших днів. Варто якомусь «енкові» одержати членського квитка від письменницької організації, як він уже вважає себе — в мистецькому розрізі — цілком непогрішним. А коли він називає свою річ «Нечаївська комуна» або «Біля тракторів», то такий твір віднині стає святою «плащаницею». Треба мати багато громадської мужності, щоб кинути цю бездарну «Нечаївську комуну» в редакційного кошика; треба мати за собою солідний революційний стаж, щоб зробити критичний «двойний нельсон» такому творові. Бож подумайте: — «енко» червоний, «енко» зробився до того червоним, що навіть «одкрив Америку»: революцію робили не деґенерати; до того «червоним», що навіть почав під прізвищем «ця» «комунізувати» маси в радянських часописах.
«Енка» не трож! Він тепер модним став.
І, звичайно, в «сатанинській» свистоплясці губиться справжня талановита молодь. Частина з неї, замість повчитись, підпадає під впливи «енків» і робиться «кваліфікованими письменниками», заполонюючи ринок червоною графоманією; частина, що її приголомшили і збили з пантелику «оригінальні» статті різних безграмотних «ців» та інших «енків», — сидить десь у закутку і вичікує. А в результаті «молода» молодь за кілька років не дала жадної путньої книжки, — це тепер, коли стільки можливостей, це тепер, коли йде доба відродження, коли ми стоїмо напередодні небувалого розквіту молодої літератури!
Отже висновки.
Перший:
— Треба негайно на настирливе запитання: Європа чи «Просвіта», відповісти: — «Європа». Це тим більш потрібно, що в той час, коли вже чути побідні кроки азіатського ренесансу, — в цей час «сатана» повів нестримну й рішучу атаку зі своєї «бочки» на город, на міську культуру.
Другий:
— «Молодій» молоді треба вчитись, вчитись і вчитись, як говорив Ленін, і тоді вона побачить, що «розходження» є тільки провокація різних «енків». Справжня мистецька молодь зі своїми творами не поспішає, бо знає, що від цінних пролетарських речей жодний «олімпієць» не одмовиться. «Молода» молодь мусить поважати художню літературу і знати, що звання художника чомусь обов’язує, що заслужити його не так-то легко; для цього треба придбати багато життєвого досвіду і добре знати старе мистецтво.«Молода» молодь мусить, нарешті, довідатись, що причина ходкості макулатури криється не в «читабельності», а в простісінькій українізації, яка примущує деякі благодійні установи купувати її тюками і зносити в підвали, де її гризуть і читають звичайнісінькі миші.