— Пустіть тестя, бо вб’ю! — грізно гукнув Демко.
Побачивши по очах козака, що він у запалі, люди пустили старого Балана і розтупилися в усі боки, але, як тілько Демко та Іван почали його розв’язувати, прикажчик моргнув кільком своїм кріпакам, накинувся з ними на козаків ззаду і, зваливши, почав в’язати їм руки й ноги.
Козаки одбивалися, як роздратовані звірі, але їх надавили цілою купою і врешті пов’язали. Прикажчик же після того, як зв’язаного Демка підвели з долу, вдарив його з помсти по виду.
Галя метушилася поміж людьми, мов у нестямі. Вона кидалася від чоловіка до батька, голосила й благала, щоб їх пустили, але ніхто на неї не звертав уваги і тільки прикажчик добре штовхнув її, коли вона хотіла розв’язати Демка.
Через півгодини трьох старих запорозьких дідів та двох молодих з покрученими за спину руками везли до тієї самої економії, що будувалася біля руїн Запорозької Січі.
Почувши, що запорожці не хотять коритись волі прикажчика і навіть на очах кріпаків побили його, управитель визнав за потрібне піднести в очах кріпаків особу прикажчика і люто покарати запорожців.
Коли він побачив біля ганку зв’язаних козаків, очі його заграли хижим вогнем, мов у звіра, що вже почув кров своєї добичі, і він зразу почав гримати.
— Так отеє ви бунтуетесь? Не хочете робити… Не даєте худоби і навіть б’єте княжого прикажчика? Ну, так я вас навчу шануватись. Я з вас виб’ю ваше гайдамацтво! Я зроблю з вас покірливих!
— Пане управителю! — обізвався старий Балан. — Защо нас катують? Ми людей ваших не займали. Вони прийшли на нашу землю. На ту землю, що віддана нам під господарство від Коша славного Війська Запорозького. Побачивши ваших людей у тяжкому становищі, ми навіть хати свої покинули та вашим людям віддали. За що ж хочете ви ще й добро наше забрати?.. Добро, придбане тяжкою працею?
— Вашого немає тепер нічого! — сказав управитель. — По указу цариці всі сі землі і все, що на їх єсть, себто й ваше добро і, навіть, ваші душі, тепер є власність князя… Ви його кріпаки!
З боку козаків почулися скрики обурення, проте Балан намагався ще говорити спокійно:
— Бог один владен над душами людей, і йому вони й належать. Того ж не може бути, щоб велика цариця звеліла грабувати й катувати своїх чесних, трудящих підданців! Ніколи того не буде, щоб ми, вільні запорожці, стали кріпаками! Скоріше ми душі свої занапастимо, аніж скоримося такій неправді.
Не звикши чути від кріпаків такі речі, управитель здивовано дивився на величну постать сивоусого запорожця. Довгий, скуйовджений у боротьбі, оселедець надавав старому запорожцеві надзвичайний вигляд, а очі того в’язня дивилися на нього не з благанням, як він звик бачити у кріпаків, а сміло і спогорда. Управителеві, що служив довго у війську, була навіть до вподоби могутня постать старого запорожця, але тим дужче він узнав за потрібне негайно перемогти й знищити сю гордовитість і вільний дух, щоб всі кріпаки, що стояли навкруги великим натовпом, упевнились у тому, що ніяке волелюбство не може встояти проти його влади… І от, упиваючись тією владою, він глузливо сказав:
— Бачу, що ти занадто розумний! А скільки тобі років?
— Вісім десятків літ Господь держить мене на світі, і ніколи ще на віку я не бачив і не чув про таку кривду, яку ви нам чините.
— А ну, всипте йому вісім десятків різок, — сказав управитель до челяді, — може, старий дурень хоч після того порозумнішає!
— Мене різками? — вжахнувся Балан. — Та ліше ви вбийте мене або живого вкиньте у вогонь, аніж дамся я над собою так знущатися.
І не тямлячи себе з обурення, старий козак так смикнув свою єдину, прив’язану за спину руку, що мотузки увірвалися. Та тільки даремні були всі змагання: на старого насіла челядь, звалила його на землю і, зв’язавши йому ноги, понесли знесиленого до стайні, а слідом по ньому потягли Рогозу, Івана Луб’яного й Лантуха. І от на стайні, серед бруду й калу, кріпаки, що вже стеряли в собі іскру Божого духу, почали вибивати дух живого Бога з своїх братів.
Не стогнали запорожці під руками катів, бо біль у тілі був нічим, порівнюючи з мукою душі і серця покривджених. Вони мовчки, мов залізні, терпіли мордування, аж поки ставали непритомними.
Старий Балан після катування не підвівся… його непритомного винесли з стайні і, одливши водою, кинули на віз. Повкидали на воза й останніх.
Демко, впавши на воза, сховав своє обличчя в сіні, бо йому соромно було глянути на Божий світ… Соромно було почувати себе живим після такої образи… Діди Луб’яний та Лантух голосно просили собі у Бога смерті; серце ж молодого Івана палахнуло почуттям помсти і він дав собі клятву, що прикажчик заплатить своїм життям за їхню ганьбу.
Коли старого Дмитра привезли додому, знявши з воза, понесли до хати, він, зібравши останні сили, проказав:
— У курінь… на пасіку…
Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в курені скривавлене тіло свого чоловіка і, коли туди ж унесли батька, хотіла доступитись до нього, але він спинив її: