— Ну, сього вже не діждете! — скрикнув він.

— А ти ж гадав як? Князю подаровані всі сі землі од цариці, а як ви сидите на сій землі, то зрозуміло, що й ви князівські разом з землею.

Стуманів світ в очах старого козака і, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволікся він до своєї пасіки і впав під куренем на солому.

Болючі думки, мов убиті у мозок цвяхи, пекли голову старого.

— Так ось до чого воно йшло скасування Запорожжя… Щоб наші землі та степи, кривавицею дідів та прадідів политі, пороздавати вельможам… Невже ж воно справді так і буде? Невже Господь святий попустить, щоб нас, вільних людей, повернули в неволю? Нащо ж, Господи, ти привів мені старому діждати такої недолі? Чому не прибрав мене раніше?

Всю ніч гнітили такі думки козака і всю ніч не заплющував він очей, благаючи Бога, щоб він або одвернув геть сю чорну хмару тяжкої недолі, що нагнітила їх, або прийняв його до себе.

Не спали сю ніч і діти старого. Вони до світу просиділи біля батька під куренем, щоб не тільки не бачити того, що робилося в хаті, а навіть не чути нелюбої їм мови тих нещасних та замордованих чужих людей, що мимо своєї волі принесли їм недолю і стали їм ворогами.

VI

Другого дня зранку прикажчик поїхав у економію до найстаршого управителя, а у обідню пору повернувся до Базавлуку і загадав всім кріпакам, щоб другого дня ранком їхати у плавню рубати ліс. Далі він прикликав до себе обох Баланів і Рогозу.

— Ти, старий, — сказав він Дмитрові, — своїми волами тягатимеш з берега сюди колоди, а твої сини нехай переженуть всіх ваших коней у плавню. Там мої люди рубатимуть ліс, так треба кіньми тягати колоди до річки.

Старий козак з жахом у очах дивився на прикажчика:

— Ви хочете моєю худобою робити? У мене своє хазяйство й своя робота худобі єсть.

— А я вам прямо кажу, — скрикнув Рогоза, — що у плавню я не піду і батькових коней до роботи вам не дам! От що!

Прикажчик, як хитра людина, не хотів відразу доводити козаків до розпуки і сказав неначе спокійно:

— Ну гаразд… Якщо ви робити не хочете, то на сей раз обійдемося й без вас; а вже щодо худоби вашої, так вона мені дуже потрібна, і я заберу її до роботи, хоч би ви й не давали. Я не подивлюся на ваше змагання. Я ще й вчора вам говорив, що все те, що було вашим: і земля, і худоба, й хати, і навіть ви самі, тепер князівські!

— Не буде того! — рішуче скрикнули козаки.

— Запорожці од віку не будуть кріпаками!

— Побачимо! — глузливо проказав прикажчик і пішов до свого діла.

Сю ніч всі знову ночували у курені. Молоді козаки, знемігшись за попередню ніч, спали тепер добре і прокинулися тільки ранком, почувши голос батька, що з обуренням гукав:

— Жене!.. Жене, проклятий! Жене моїх коней і волів! Круторогі ж мої… укохані мої діти! Чи на те ж я ростив вас, щоб на князів ви працювали!

Демко та Іван схопились на ноги і, вгледівши, що прикажчик верхи на коні жене з степу весь косяк, а позаду кріпаки женуть і волів, кинулися до хати, вхопили недоуздки і побігли навперейми коням.

Перелякана Галя гукала на чоловіка, благаючи, щоб він вернувся, але Демко її не слухав і побіг у степ. Зблизившись там з кіньми, він накинув на одного з них обротьку, скочив на нього і почав навертати косяк знову у степ. Іван слідом за Демком теж був уже на коні і допомагав шуряку.

Батько та Галя од воріт побачили, що прикажчик наскочив на Демка і вдарив його батогом, але тільки вспіли вони скрикнути од обурення, аж дивляться: розігнав Демко свого коня та, наскочивши на прикажчика, так вдарив його кулаком у груди, що той, мов сніп, впав на землю, сам же Демко, завернувши коней, погнав їх знову у степ.

Галю обхопив страх, що вчинок Демка не минеться йому дурно, і вона жахливо скрикнула:

— Господи милосердний, що ж тепер буде? У старого Балана під час сутички, навпаки, не жах був у очах, а радість. Йому любо було бачити, що зять вчинив, як годилося запорожцеві: що не подарував прикажчикові образи, а з козацьким хистом збив його з коня. Очі старого заграли юнацьким вогнем і він голосно гукнув:

— Молодець, Демко! Нехай знає вражий зайда запорозького кулака!

Вилежавшись деякий час на землі, прикажчик підвівся і, шкандибаючи, пішов до двору, кленучи Демка уголос і погрожуючи йому кулаком.

— Почекай, гайдамако, я тобі сього так не подарую!

Через кілька хвилин галас збився біля всіх зимовників: кріпаки намагалися побрати у Балана, Луб’яного й Лантуха сокири, канати й інші господарські речі, ті ж не давали, бо у степах у ті часи такі знаряддя були дорожчі за золото.

— В’яжіть їх! — гукнув до своїх людей розлютований прикажчик. — Всіх в’яжіть отсих гайдамаків, коли вони не хочуть нам коритись. Я сам одвезу їх до управителя на науку! Треба тільки ще отих двох душогубів піймати! — додав прикажчик, показуючи у степ на Демка та Івана.

Проте тих не довелося ловити. Зачувши, що коло хати збилася колотнеча, вони самі бігли до двору і, побачивши, що їхнього батька вже зв’язано, кинулися його визволяти.