Чорнява й огрядна, зовсім не схожа на російських жінок та дівчат, Галя зразу сподобалася прикажчикові, і на її прохання про корову він почав одповідати жартами. Сперше сміявся з її української мови, далі ж почав ніби розглядати Галину одежу, а сам доторкався до її рук та стану.
Засоромившись, Галя одхилилася од нього, коли ж прикажчик врешті хотів її обняти, вона з обуренням випручалася, скрикнувши:
— Бійтеся Бога! Чи не сором же вам зачіпати чужу жінку?
Прикажчик розсердився й насупив брови:
— Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобі корови, коли так… Та скажи ще своєму чоловікові, щоб завтра разом з тобою виходив на панщину, час уже орати та сіяти хліб.
Галя передчувала, що Демко нізащо не згодиться одбувати панщину і що змагання за волю приведе його до загибелі. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на колінах почала його благати, щоб не примушував її чоловіка до панщини.
— Змилуйтеся, пане!.. — говорила вона. — Мій чоловік з роду біля землі не працював і нічого не вміє в степу робити. Він з малих літ все козакував.
— Не вміє? — скрикнув прикажчик. — То дарма, навчимо різками! Не все йому козакувати, час і до діла братись!
Заплакана, з пригніченим серцем повернулася Галя До своєї хати і розказала Демкові про те, що прикажчик не дав корови, про те ж, що він наказав виходити завтра на панщину, вона не наважилася навіть натякнути.
Ранком другого дня Демко побував на пасіці, бо її доглядав після тестя, поналивав бджолам води, зняв з Дерева новий рій і тільки що повернувся до хати, щоб поснідати, як у хату вскочив прикажчик і почав гримати.
— Ти, лежень, чому не виходиш? Скільки разів тебе просити?
— Куди не виходжу? — здивувався козак.
— На панщину чому не йдеш? Адже я вчора наказав твоїй кралі мальованій, щоб обоє сьогодні виходили!
Рогоза зблід на виду. Він зрозумів, що наближається кінець пригодам останніх часів і що той кінець може бути тяжким. Проте, перемігши себе, він спокійно й рішуче відповів:
— На панщину я ніколи не піду і дружини не пущу!
— Он як! А через що ж то так?
— А через те, що я не кріпак, а вільний козак. Буде з вас і того, що хазяйство наше пограбували.
— Чув я про тебе… чув… — сказав прикажчик. Так ти знову за своє! Ну, побачимо, хто кого переможе!
Через півгодини марного змагання й боротьби, почалося знущання над волею людини і Рогозу знову зв’язаного везли до економії. Знову так само, як і той раз, привели його до ганку будинку, змурованого з нагробків січового кладовища і на той ганок скоро вийшов, досвідчений уже про непокірливість козака, управитель.
— Ти чому не хочеш робити? — спитав він Рогозу неначе спокійно.
— Я радий би працювати коло свого господарства, — одповів, теж вдаючи з себе спокійного, Рогоза, — та тільки у мене пограбовано все, що придбав мій покійний тесть для своєї дочки.
— Панщину чому не йдеш одбувати? — вже з запалом гримнув управитель.
— А через те, що я не кріпак!
— А хто ж ти?
— Вільний я! Я запорожець!
— Ага, ти запорожець!.. — несамовито скрикнув управитель і, почервонівши, спересердя кинувся у будинок, лишивши всіх здивованими. Через хвилину він вибіг назад, держучи у руці те стригало, що ним стрижуть овець.
— Держіть його… та добре держіть! — гукнув він до челяді, підходячи до Рогози. — Ось я одріжу йому чуба, так, може, він хоч тоді забуде про те, що був запорожцем! Держіть його ще двоє за голову!
Рогоза кидався в усі боки, бився ногами і навіть кусався зубами, обороняючи ознаку свого козацтва, і нарешті, коли управитель простягся до нього з стригалом, укусив його за руку.
— Валіть собаку на землю! Давіть його… Душіть його на смерть! — мов божевільний, гукав розлютований управитель, побачивши на своїй руці кров. Нарешті, коли знесиленого козака звалили і хтось надавив йому голову коліном, прикажчик згріб його оселедець собі у жменю, одрізав його біля самої голови і з глузливим реготом розвіяв одрізане волосся по вітру.
— Так буде краще! — сказав він, празникуючи свою перемогу. — Тепер ніхто вже не знатиме, що ти був колись запорожцем! Тягніть тепер його до стайні та всипте йому скільки охота! Та глядіть мені: парте так, щоб довіку не забув! А як не те, так самих попарю!
Рогозу поволочили до стайні і почалося таке саме знущання, як і той раз. Коли ж його ледве живого привезли додому, Галя боялася й розпитувати чоловіка про те, що було, щоб не вражати ще дужче його серця. Вона, ридаючи тільки, голубила його, щоб хоч як-небудь полегшити змучену душу ображеного, та намагалася якось гоїти його скривавлене, як шматок свіжого м’яса, тіло. Сердешна молодиця сама приймала муки не менше за чоловіка і за останній день так змарніла, що коли б батько встав з домовини, то вже не пізнав би своєї укоханої дитини.
Три дні Рогоза лежав, заплющивши очі, не озиваючись навіть до дружини, а в голові його стояла все одна дума:
— Смерть або управителю, або мені! Неможливо жити, не обмивши такого знущання кров’ю!