— Становіть вози в два ряди! Повертайте голоблями до тину! Коней женіть на пашу!

— Гей ти, старий! — гукнув він далі до Балана. — Чого баньки вип’яв? Ходи сюди!

Почувши російську мову і побачивши одежу, що про таку тільки чули від людей, а саме: білі повстяні шапки на головах та онучі й личаки замість чобіт на ногах, наші козаки пішли до возів здивовані і обурені на те, що якийсь підпанок хозяйнує в їх дворі, не спитавшись господарів.

Всі ті московські люди, що заїхали у двір до Балана, були кріпаками того князя, що для нього, як вчора бачили козаки, будувався біля Січі палац з надгробків, хрестів та капличок запорозького кладовища; підпанок же, що їхав верхи попереду валки, був князівський прикажчик.

Коли князь розглядав у Петербурзі карту подарованих йому земель, він уподобав те місце над лиманом, де стояли запорозькі зимовники, хоч їх на тій карті й не було зазначено, і рішив переселити до лиману п’ятдесят родин кріпаків зі своїх маєтків, що держав у Калузькій губернії. Ся його вигадка і впала тепер на голову запорозьких сиднів.

— Скільки. у тебе єсть печеного хліба? — звернувся прикажчик до Балана.

— А що, у вас не вистачило хліба? — спитав той, маючи думку поділитись по щирості. — Здається, хлібів три єсть!

— Так от що, старий, нехай ота молодиця, що стоїть біля хати, — показав він на Галю, — за сю ніч напече хліба пудів з десять!

— Що ви, Бог з вами! — здивувався Балан. — Де ж їй управитись на стільки хліба!.. А ви завтра рано від нас поїдете? — додав він з неспокоєм у голосі.

Галя, що здалеку прислухалася до розмови батька з прикажчиком, теж, сперши дух, чекала одповіді на останнє питання.

— Куди ще їхать? Ми саме туди й потрапили, куди було треба! — одповів прикажчик і почав знову гукати до своїх людей:

— Випрягай! Випрягай, не гайся!

— Та чого ж ви сюди приїхали? — перебив його зовсім уже збентежений Дмитро.

— Хати будемо будувати, діду! — весело одповів прикажчик, радіючи, мабуть, що добувся до місця. — Село тут буде, та ще й чимале!

У всіх з тієї одповіді похололо на серці. Галя й Демко почали розуміти, що на них впало лихо, старому ж козакові трохи не забило дух і він ледве прохрипів:

— Як то б ви будували тут хати, коли се наша земля?!

— Та ви ж самі чиї? — здивовано спитав прикажчик. — Хіба не князівські?

— Ми вільні люди! — з обуренням скрикнули козаки. — Ми запорожці!

Прикажчик глянув на козаків неймовірно і з посміхом. Він зріс у кріпацтві, знав що й батько й дід його були кріпаками і не міг собі уявити, щоб на світі були якісь вільні люди, опріч панів.

— Дурниці говорите! — сказав прикажчик і, злізши з коня, обернувся до Рогози:

— Візьми коня… Поводи його та постанови до стайні!

Кров вдарила Демкові з обурення в голову.

— Вам, добродію, годилося б вклонитися нам, господарям, — сказав він, — та спитатись, чи можна поставити коня до стайні… Тоді, може б, я й сам вам допоміг, а коли ви нахабно мені, немов наймитові наказуєте, так я нічого вам не зроблю.

З тим Демко одвернувся і, взявши Галю за руку, пішов з нею до хати.

— Он який ти! — з погрозою гукнув йому вслід прикажчик. —Ну, як я надішлю тебе до економії, то ти забудеш свою пиху!

Тут прикажчика оточили жінки з дітьми і, покладаючись на те, що дітей заїдає мошкара, просили його, щоб дозволив внести дітей в хату.

— Несіть, — владно сказав прикажчик, передаючи свого коня одному з кріпаків.

Жінки заметушилися і через хвилину більше двадцяти дітей з матерями увійшли в Баланову хату і почали розташовуватись: хто на полу, хто на лавках, а кому недостало місця, то й долі.

Балан почував своє право стати на дверях своєї хати і не пустити до неї нікого, та тільки його добре серце не дозволило йому так вчинити. Старий козак тільки руками об поли бився, дивлячись на те, що робилося в його господі. Галя теж бідкалася й плакала, бо їй ніде вже було навіть Миколку покласти, а не то що самій лягти, а проте, побачивши, які у матерей змучені, обідрані та закаляні діти, не тільки не сварилася з жінками, а навіть віддавала їм з своєї скрині сповивачі, рушники, хустки і всяке шмаття.

Ніч, що вже заходила, спіткала всю сім’ю Балана на дворі, випханою з своєї власної хати. Спати в хаті було неможливо через важкий дух, що його принесли з собою російські люди. Рогоза з Галею й Миколкою пішли на пасіку; старий же Балан знову доступився до прикажчика:

— Слухайте, чоловіче добрий! Розкажіть же мені товком та по правді, як же воно буде, коли ви тут побудуєтесь?

— Не як інакше, — одповів прикажчик, — як стане тоді на сьому місці село. Мужики оратимуть землю та сіятимуть хліб.

— Так се ж наша земля! Се займище трьох козаків: моє, Луб’яного та Лантуха. Що ж ми будемо робити, як ви одберете нашу землю?

— А те будете робити, що й інші кріпаки: будете сіяти панський хліб, косити його, молотити та звозити зерно до панської економії.

У старого ціле пекло заклекотіло в серці: