— Гнате! — гукнув Рогоза.

Той наблизився і, пізнавши товариша, почоломкався з ним.

— Ти що тут робиш у Кодаці? — спитав Демко. — Чи не оселився тут?

— Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всіх, запорожців, хто приписався у лоцмани, лишили вільними і грунту нам дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти.

— А хто не приписався?

— Хто не приписався у лоцмани, тих всіх повернуть у кріпаків.

У Галі з тих речей похололо на серці. Рогозі ж вони здавалися неймовірними. Може, справді воно й станеться так з бурлаками, але він. Рогоза, сидить біля грунту і має з тестем власний зимовник і все господарство.

— А що ж то в долині за нова слобода будується?

— То все наші запорожці осідають. Все лоцмани… Через те й село Лоцманською Кам’янкою прозвали.

— Ну, а товариство, що пішло на Дунай, які е чутки?

Гнат зразу злякано оглянувся.

— Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалі почують, а їх тут до біса вештається, то буде й тобі й мені лихо.

Він нахилився ближче до Рогози і почав говорити, поспішаючись:

— Живуть наші вільно у Турків по всьому Буджаку. І лимани султан всі їм подарував. Приходили звідтіля місяців зо два до сього братчики Голка та Книш, щоб товариство підмовляти переходити за Буг до турків. Дехто було вже й піднявся йти, аж тут москалі Галку й Книша схопили та й забили у кайдани… Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як ті миші: вийдеш з хати, та й озираєшся на всі боки; а в хаті й слова про запорозьку волю не промов, бо по всіх хатах москалі стоять. Прощай, товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив.

Тільки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далі, як до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями.

— Що за людина? — гукнув він до Рогози, спинивши воза.

Рогоза розказав, по якій справі приїхав.

— А що ж се за вбрання на тобі? — показав унтер на кармазиновий жупан козака.

— Запорозьке…

— Щоб зараз мені не було! — почав гримати на Демка унтер, вип’явши на нього свої великі баньки. — Немає запорожців, не повинно бути й їхнього вбрання! Зараз скинь та сховай у возі, бо вже як я сам стягну його з тебе, то вже більше не одягнеш!

Рогоза мусів скоритись і, сховавши жупана під себе, мерщій погнав волів до хати пан-отця.

— Цур їм і пек, сим москалям, — говорив він до Галі стиха. — Коли б скоріше вихопитися звідсіля з душею.

Охрестивши дитину, налякані москалями Демко й Галя, не погодувавши навіть волів, зараз же рушили з Кодака і тільки тоді трохи заспокоїлися, коли знову в’їхали в степ.

Звістки, що їх привезли Демко й Галя з Кодака, дуже засмутили старого Балана.

— Недобрі звістки, діти… — сказав він. — Починається тут нове господарювання. Недурно мені серце недобре віщувало.

— Треба, тату, поїхати нам до Січі, — сказав Демко. — Треба подивитись, що там робиться. Може, москалі вже давно пішли звідтіля геть… Не довіку ж їм там стояти. Може, там знову товариство збирається. Адже чимало тоді таких було, що поховалися по плавнях, щоб перечекати, поки москалі підуть у свою землю.

До речі Демка пристав і Іван, кажучи, що сором сидіти недалеко Січі і не знати, що там діється. Старого козака й самого давно манило до Січі — глянути на неї хоч одним оком хотілося, і він охоче згодився на вимоги сина й зятя.

Порадившись, козаки рішили їхати до Січі не кіньми, а човном, через лиман та Підпільною, бо з плавні можливо було наблизитись до Січі зовсім непомітно і так Само непомітно можливо було б і переховатись в очеретах плавні, коли б трапилася яка-небудь пригода од москалів.

Галя тепер не сперечалася, бо Демко їхав разом з батьком і се заспокоювало її. Вона охоче почала збирати подорожнім всяких харчів, а через кілька день ранком троє козаків сіли у невеликий човен і виїхали у лиман.

Лиман Великі Води недурно так звався у запорожців; упоперек його ледве сягало око, а упродовж лиману берегів зовсім не видно було. Дрібненькою комашкою здавався на тому просторі запорозький човен і здавалося прямо неймовірним, щоб він колись пересунувся на другий бік лиману. Проте Демко жваво налягав на. весло і легенький човен хутко посувався по прозорій воді лиману, немов по сковзанці, лишаючи позад себе водокрутні од сплесків весел.

Смужка зеленої плавні на тім боці лиману щохвилини ближчала, дерева підіймалися з води все вище, і до снідання козаки прибули вже до другого берега і, трохи відпочивши, виїхали у річку Підпільню. Тут на гребки сів Іван, Демко ж почав снідати.

З-за гіллястих верб та яворів, що росли берегами, вже вийшло червоне сонце, розмальовуючи Підпільню дивовижними кольорами. Плавня вже давно прокинулася і легкокриле птаство завело свої веселі пісні… Проте козаки не дуже до тих пісень прислухалися, не дуже й до краси плавні придивлялися, бо все те було їм давно відоме. Очі їхні з напруженням придивлялися у той бік, де була Запорозька Січ.

По Підпільній доводилося гребтись проти води і через те човен посувався повагом, так що Демко та Іван, гребучи по черзі, у човні й пообідали.