Зрозуміло, що під впливом таких звісток з України, запорожців не дуже-то приваблювала російська зверхність, і Гордієнкові, хоч він і не був кошовим отаманом, нетрудно було здержувати і розбивати вплив на товариство московських прихильників. Цариця Катерина I, що заступила місце Петра I, ставилася до України й запорожців так само неприхильно, як і її попередник, і через те запорожці поки що сиділи тихо в Олешках і хоч не любили їх через піски та сумну місцевість, а за те вільно користувались своїми землями од Висі, Синюхи та Бугу до Донця і навіть після прутської умови до устя Дону. На Січі запорожців пробувало повсякчас небагато, більшість же перемешкувала понад Бугом, Самарою та по Великому Лугу. Через згоду з татарами тепер безпечно було жити скрізь по землях Запорожжя і завдяки тому вони почали рясно вкриватись зимівниками та пасіками запорозьких дідів.

Але од року 1727 цариця Катерина I зійшла з світу, і політика Росії щодо українського питання враз перевернулась. При недолітньому цареві Петрові II владу у державі спочатку забрав до своїх рук Меншиков, а пізніше Долгорукий. Обидва вони були ворогами Вельямінова, що правив Україною після скасування гетьманства і ворогами так званої "Малоросійської Колегії". Колегію ту зараз же було скасовано, Вельямінова притягнено до суду, а українську старшину оповіщено, щоб збиралася й знову вибирала собі гетьмана.

Не розуміючи, що такі одміни зробилися не з признання окремих прав України, а лише з помсти до представників порядків царя Петра I, українська старшина, не отямившись од радості, зібралась і за вказівкою представників уряду обрала гетьманом Миргородського полковника Данила Апостола. Чутка про поновлення гетьманства і полегкості на Україні скоро дійшли й до Січі і зміцнили партію Івана Малашевича та Івана Гусака, прихильну до російської зверхності, так що того ж року 19 жовтня, незважаючи на застереження Гордієнка, кошовий отаман Павло Хведорів, за згодою ради, послав до нового гетьмана листа з проханням клопотатись про те, щоб цар прийняв запорожців під свою руку. З того прохання знову нічого не вийшло і, мабуть, запорожці ще довго прожили б під турецькою зверхністю, коли б у грудні 1727 року не сталось нещасливої події, що враз одвернула запорожців од татар. Калга Салтан (друга особа після хана) несподівано прибув з військом на Буг і звелів усім ватагам запорожців, що були там на рибальстві та полюванні кількістю до 2.000 душ, узброїтись і йти з ним, буцім би з наказу хана, на Буджак утихомирювати непокірливих мурз. Запорожці послухались Калги і разом з його військом пішли воювати Білгородську орду. Проте через якийсь час виявилося, що Калга Салтан робив все те не з наказу хана, а повставши проти його волі. Слідом за тією чуткою, весною 1728 року, на Буджак прибув сам хан з великим військом і, захопивши Калгу Салтана до своїх рук, вирядив у Стамбул на страту, запорожців же, одібравши од них зброю, звелів продати у неволю на галери.

Коли чутка про цю подію розійшлася по всіх річках та лугах Запорожжя, то все товариство запорозьке надзвичайно обурилось проти татар і всіх прихильників бусурманської зверхності. На Січі, де, як звичанно, пробувало небагато козаків і де ще не знали про те, що сталось на Буджаку, саме під той час взяла гору партія, прихильна до бусурманської зверхності, і 28 травня року 1728 вона у одинадцятий раз обрала Костя Гордієнка кошовим отаманом. Почувши про те, вороги бусурманської зверхності, згуртувавшись на Самарі, рішили силою одібрати од Гордієнка клейноди і передатись під протекцію царя. Під проводом завзятого ворога бусурманів Івана Гусака, прихильники московської зверхності, сівши на 40 байдаків, прибули Дніпром та Кінською в Олешківську Січ, скликали там раду і почали дорікати Гордієнкові за те, що призвів Військо Запорозьке до такої недолі й ганьби, що татари не тільки знущаються над запорожцями, а навіть продають їх у неволю. Гордієнко виправдувавсь, кажучи, що таке нещастя сталося через непорозуміння; що він поїде до хана, а коли треба буде, то й до султана скаржитись і товариство буде повернене на волю. Але прихильники Малашевича й Гусака не хотіли нічого й слухати і погрожували старому кошовому навіть смертю. В оборону Гордієнка почав, було, говорити колишній кошовий отаман Карпо Сидоренко, застерігаючи товариство, що московська зверхність доведе й запорожців, як довела гетьманців, до канальських робіт, а ті роботи гірші за турецьку каторгу, але ті козаки, що прибули з Гусаком, Сидоренка у запалі побили, а Гордієнка закували у кайдани.

Забравши після того владу до своїх рук, прихильники московської зверхності погромили у Січі всі крамниці й шинки, забрали з церкви всі святощі і, підпаливши всі січові будинки, перевезлися під Кизикерменом черєз Дніпро на правий берег, та й пішли на місце Старої Січі, на устя Чортомлика. Там запорожці зняли з Гордієнка ланцюги, вибрали кошовим отаманом Івана Гусака і розіслали по всіх кутках Запорожжя звістку про перехід Коша на Стару Січ.

Ставши кошовим, Іван Гусак зараз же вирядив у Петербург посланців з проханням, щоб Військо Запорозьке було прийняте під царську руку, та тільки й на цей раз, замість відповіді на прохання Запорозького Коша, був виданий гетьманові й усім пограничним начальникам наказ, що на Україну дозволяється пускати тільки поодиноких запорожців, коли б же вони наважились перейти Орель цілим військом, то їх треба одбивати назад за кордон оружною рукою.