Боротьба у другій половині XVII віку Польщі, Туреччини та Московської держави за владу над Україною, разом із змаганням самої України за свою волю й незалежність од сусідів, як відомо, мала наслідком Велику Руїну Правобережної України та зміцнення московської влади на Лівобережній.

Занепад українського життя, що настав після того, відбився на Запорожжі. Як на Україні за гетьманування Сагайдачного та Мазепи не було кому обстоювати за права простого українського люду і козацтва, так і на Запорожжі після смерті славного кошового отамана Івана Сірка[1], що сталася року 1680, протягом двадцяти років не було кому обстоювати за право і вольності Війська Запорозького.

Як відомо, обрання гетьманом Мазепи[2] сталося на поході російського та українського війська з Криму не "вільними голосами" всього козацтва, а голосами козацької старшини, котрій загадав обрати Мазепу начальник московського війська Голіцин[3]. За те своє обрання Мазепа, як зазначає д. М. Костомаров у своїй монографії "Мазепа", подарував князеві Голіцину 11.000 карбованців червінцями, три пуди всякого срібного посуду, на 5.000 карбованців усяких інших коштовних речей та трьох арабських коней; вищий же російський уряд Мазепа задобрив тим, що без відома Запорозького коша підписав згоду на будування по запорозьких землях російських кріпостей і тим назавжди порушив права Війська Запорозького на його кров’ю придбані землі.

Скористувавшись умовою з Мазепою, російський уряд року 1688 збудував біля устя річки Самар[4] Новобогородську фортецю, причому сам Мазепа з 20.000 гетьманських козаків та 10.000 московських стрільців стояв біля Самара, заступав нову будову од запорожців, щоб вони її не пошкодили. Року 1689 російське військо з наказу Голіцина зчинило погром Самарського монастиря і порозганяло геть усіх ченців і ще того ж року збудувало біля річки Самар другу фортецю, Новосергіївську, де тепер село Вільне. По тих фортецях були посаджені московські залоги, а околиці їх залюднені всякими поселениями, котрі разом зі стрільцями рубали на будову запорозькі ліси, забирали собі понад Самаром їхні пасіки і чинили всякі інші шкоди.

Військо Запорозьке, що одвоювало у XVI віці свої луги і степи од татар, завжди обстоювало свої державні права на ті землі. Так, коли поляки року 1634 порушили ті права запорожців і збудували над першим порогом Кодацьку фортецю[5], запорожці з гетьманом Сулимою другого ж року її зруйнували й спалили, а коли поляки поновили її, то Хмельницький року 1648 зруйнував її вдруге, російський уряд не визнавав за Військом Запорозьким державних прав на землю, кажучи, що, коли запорожці піддані московських царів, то й землі їхні, все Запорожжя, повинні бути власністю Московської держави.

Зазначена різниця в цьому питанні поглядів Війська Запорозького та російського уряду довела з часом Військо Запорозьке до загину і в цьому чимало винні необачні, неосвічені і недотепні кошові отамани, що брали до рук булаву після Івана Сірка, бо у справі оборони прав Війська Запорозького на свої землі вони обмежувались лише посилкою до царівни Софії та царя Петра I депутацій з скаргами, хоч і бачили, що ті скарги не давали ніяких наслідків.

Року 1696 Військо Запорозьке зробило цареві Петру I велику послугу: під проводом кошового отамана Мороза та славного ватажка Чалого воно вийшло байдаками у море, напало на кримські береги і, вистеживши у Чорному морі турецький флот, погромило його. Тим походом запорожці притягли на себе більшість турецької морської сили і дали цареві Петру I можливість добути міцну турецьку кріпость Азов. За ту послугу запорожці сподівались дістати ствердження своїх стародавніх прав на землі Запорожжя, але замість того цар Петро I ще гірше порушив права Війська Запорозького, видавши наказ збудувати на лівому березі Дніпра, проти самої Запорозької Січі, нову фортецю, Кам’яний Затон.

Таке ставлення царя до Війська Запорозького викликало на Січі велике обурення. Запорожці упевнились у тому, що московська зверхність загрожує існуванню Війська Запорозького і на початку 1702 року обрали кошовим отаманом одвертого ворога московської зверхності, козака Платнирівського куреня Костя Гордієнка-Головка.

Хто був з роду Кость Гордієнко і з якого часу прибув він на Запорожжя, невідомо. На історичній сцені Гордієнко з’являється просто в ролі кошового отамана Війська Запорозького. Добродій Скальковський[6] в історії Нової Січі говорить, що Кость Гордієнко був родом з Волині, з українського шляхетського роду Гординських, що, захопившись козацькою славою, покинув свою дідизну і, вийшовши на Січ, уславився там відвагою та здобув собі велику пошану й прихильність од товариства. Інше говорить про минуле Гордієнка д. Яворницький[7]. На його гадку, Гордієнко був родом з Полтавщини, а освіту дістав у Київській академії. З напису на надгорбку Гордієнка відомо, що ймення його батька було Гордій, прикладати ж прізвище до ймення батька є звичаєм на Лівобережній Україні, а не на Волині. Через те гадка д. Яворницького про те, що Кость Гордієнко був родом з Полтавщини, на нашу думку, певніша, ніж думка д. Скальковського. Що ж до освіти Гордієнка, то можемо з певністю зауважити, що вона була, як на той час, мабуть, найвища. Це стверджується як тим, що при зустрічі зі шведським королем Карлом XII Гордієнко привітав його промовою, виголошеною латинською мовою, а також редакцією конституції України, яку він разом з Пилипом Орликом склав року 1710 у Бендерах.