— Дивись, яка курява на сході! — гукнула з воза жінка до свого чоловіка, що подавав на вилах їй на віз снопи. — Чи не татари йдуть, боронь Боже!

— Хіба татари зі сходу йдуть? — обізвався чоловік придивляючись. — Певно козаки з Чигирину.

Хмара куряви наближалася і скоро зза кряжа виникло велике комонне військо.

— А он і з заходу курява! — скрикнула жінка, показуючи на захід. — Матінко! Оце ж пропали ми, бо з заходу певно ляхи та тут будуть битись з козаками.

Чоловік заметушився, запрягаючи волів і поїхав геть далі од шляху.

Зі сходу наближалося козацьке військо. Чепурне те військо і на добрих конях, всі козаки, як один. Ідуть сотня по сотні, полк за полком, коливаючись та виблискуючи на сонці гострими списами. Попереду сам Богдан Хмельницький їде на буланому, оточений пишною старшиною. То іде він походом на Поділля, аж до Дністра, бо туди наблизивсь і став під Жванцем з великим військом його ворог, король польський, а за річкою біля Хотину стали його спільники — волохи й угорці.

Побачив гетьман, що на зустріч наближається військо, і здивовано приглядається. Розглядів він і те, що попереду того війська їде віз, а на возі щось чорне лежить…

— Панове, — звернувся гетьман до старшини, — що воно таке?

Полковники, хто був з молодчими очима, вже розгляділи, що те чорне була труна, і догадалися, що то везуть тіло гетьманського сина Тимоша, але ніхто не хотів того сказати уголос.

— Тиміш!… Тиміш! — з розпачем скрикнув нарешті гетьман.

Хмельницький мав уже звістку, що у бойовищі з ляхам й волохами під Сочавою Тимоша було тяжко поранено, і тепер, розглядівши труну, зразу догадався, хто в ній.

— Сину мій нещасний, любий! Надіє моя!

— Не побивайся, гетьмане! — кажуть полковники. — На все Божа воля.

— Слава Господеві! — скрикнув гетьман опанувавши собою. — Славлю Господа, що мій син помер, як козак, і не дався ворогам до рук!

Гетьман зліз з коня. Зійшла з коней і вся старшина. Військо козацьке спинилося. Всі поскидали шапки. Віз з труною наблизився, з позад війська надійшли попи і заспівали "вічну пам’ять". Пішов з кадила синенький дим і розвівався по вільному повітрі. А в повітрі над труною весело щебетали пташки, байдужі до людського горя.

Поцілував гетьман труну свого сина.

— Рано ти, сину мій, ліг спочивати. Попередив свого старого батька!

Вклонився до землі гетьман і рушив з військом далі, щоб захистити Украіну від ворога.

Поблизу Жванця Хмельницький сполучився з ханом і щоб вигубити польське військо, порадив ханові послати загони на Волинь та Галичину, щоб, перетяти королю шляхи до Львова та Варшави.

Порада гетьмана була влучна, і через який час у польському війську почало вже не вистачати харчів, а тут ще надійшли морози і польські жовніри почали мерзнути й гинути. Військо польське скоро почало ремствувати на короля й хвилюватись, а далі кинулося ватагами розбігатися. Спільники Яна Казіміра теж пішли до своїх домівок у Волощину та Угорщину, і король опинився у скрутному становищі.

У початку грудня, Хмельницький почав умовляти хана, що саме тепер час вдарити на поляків, але саме тут король, знаючи свое кепське становище, почав перемовлятися з ханом про згоду. Ханові того тільки й треба було: він взяв з короля сто тисяч червінців і зрікся своєї спілки з козаками й Хмельницьким.

Таким чином гетьман з козаками лишився сам поміж двома великими ворожими таборами і мусив потайно одвести козацьке військо далі од зрадливого спільника, а через кілька день зовсім пішов з Поділля за Буг.

Богун не дійшов з гетьманом до Бугу і повернув до своєї Винниці, але скоро до нього надійшли звістки, що татари палять села й беруть людей у неволю. Полковник кидався з своїм полком в усі боки, розганяючи татарські загони і визволяючи невольників, але мало що йому пощастило зробити, бо вся татарська орда у сто тисяч коней, розпорошилася по Поділлю й Побужжю, мов сарана.

Великий плач і стогін стали по Поділлю: татари ловили молодих дівчат та молодиць, парубків та чоловіків, в’язали їм за спину руки, прив’язували одного до одного і так гнали до Криму.

Тяжко зажурилися Богунові товариші, бачучи навкруг себе руїну.

— Тепер загине Україна — говорив Довбня. — Немає їй захисту ні з якого боку. Скрізь вона оточена ворогами.

Проте Богун з ним не згожувався.

— Ліпше знати, що навкруг у нас вороги, аніж мати за плечима таких спільників, що потайно кидаються на тебе тоді, коли тобі найбільше скрутно.

Так говорив Богун, і хоч болів серцем за долю Украіни, але радів, що нарешті Україна не має лукавого спільника і буде покладатися тільки на свою силу.

ХVІ

Тяжкі думи гнітили душу гетьмана, коли він вертався з під Жванця. Шість років пекельної боротьби з ворогами, шість років походів, турбот, пригод і небезпеки у бойовищах, цілі річки пролитої крови, тисячі поруйнованих міст… все те мало піти марно й лишити Украіну знову без волі й безпеки. Тепер уже яскраво визначалося що коли б Україна самотуж перемогла Польщу, то їй допомогли б татари або угорці й волохи, і Україна завжди мала б двох ворогів. Ні з якого боку вона не мала захисту. Не воювало її тільки Московське царство, й посполиті люди, що бажали собі тілько вільного та спокійного хліба, зрозуміли це і зараз після Берестечка чимало людей з Поділля, щоб уникнути панської помсти, піднялися і, побравши своє збіжжя, потяглися на східній бік Дніпра до Осколу, Харкова та річки Донця.