Тихо та сумно було надвечір у покоях Марини. Вона не мала сили бачити сьогодня хана і листом його сповістила про те, що хвора і не може його привітати… Вона за ввесь день нічого не їла й сиділа ввесь час на софі мовчки.

Астара не турбувала її, щоб дати серцю переболіти, а тільки часто навідувалася подивитись, чи не треба їй чого. Коли вона заглянула у покій смерком, Марина спинила її.

— Сядь, Астарочко, тут біля мене!…

Астара сіла біля її ніг.

— Він повинен вмерти, Астаро!… — пошепки сказала Марина.

— Хто, Газізю?

— Той, хто дурив мене… Хто зрадив Україну і вигубив безліч моїх земляків… ти знаєш хто…

— Заспокойся, доне моя. Хіба з того поможеться?

— Ні, я не заспокоюся, поки він буде живий! Як! Подарувати поганцеві те, що він зрадою вбив мій дівочий вінок? Грався моїм коханням… Тішився моїм тілом? Коли я віддалася йому, то ти знаєш — зробила те заради волі рідної країни; коли б же я знала, що він порушить слово, то я тричі б прийняла смерть, а не опаганила б себе з ним! Зрозумій, що тільки недавно, прибувши з походу, він брехав мені, а я йняла йому віри… Я цілувала його у руку… дякувала… милувала… А, та що й говорить?.. цього знущання над собою я неподарую!

Марина перевела дух і грізно, зиркаючи очима, повела далі:

— Він повинен вмерти… і ти, моя єдина пораднице, мені допоможеш. Не один раз уже ти служила мені вірні служби, послужи, може, востаннє. Оддячити або заплатити тобі я не маю чим: все, що у мене є — не моє. Та чи й є що такого, щоб тобі було потрібне?

— Твоя ласка мені потрібна, моє серденько! Тільки одна твоя ласка і більше нічого!

— Я вся твоя, Астарочко. Скажи: коли б тебе, дівчину, хтось принадив і одурив, ти подарувала б йому те?

— О, ні! Циганки того не дарують. Я помстилася б люто!

— Ну, от і у мене таке ж серце. Так ти мені допоможеш? Ти знаєш всякі зілля, то певно знаєш і отрутні.

— Отрутою небезпечно… — сказала Астара. — Отрута хутко зводить з світу… Догадаються на нас і катуватимуть на смерть.

— Байдуже!

— Ні, не байдуже, бо нас не зразу скарають, а будуть мучити довго… скілька день…

— А хоч і так! — перебила Марина… — А то от що: ми разом і самі вип’ємо отрути і не дамо ся їм на катуваиня.

— Ну, добре, я знаю, що зроблю. Завтра ранком я побіжу у Чуфут-Кале. Там поміж руїнами стародавнього міста повинно рости одно зілля, таке, що як висушити його корінці, розтерти їх та всипати у воду і дати дихати парою з тієї води людині, то у людини будуть отруєні груди і вона поволі, за тиждень або два, помре.

— Як же ми дамо йому дихати з тієї води? — пошепки мов злодійка, спитала Марина.

— Я всиплю зілля у воду кальяну…

— А!

Марина встала з софи й почала ходити. Молоду жінку обхопило почуття огиди до самої себе, як до злодійки, і вона знову почала обмірковувати своє становище і шукати собі якогось викруту, але і врешті знову таки дійшла до думки, що іншого кінця не може бути.

ХVІІІ

Увесь ранок другого дня Астара нишпорила по руїнах Чуфут-Кале, оглядаючи траву, що росла поміж каміннями, а не знайшовши там, чого хотіла, війшла з гори у Іосафатову Долину на стародавне кладовище. Через який час вишукування вона скрикнула з радощів і витягла з землі невеликий корінець.

До вечера все було зроблено, як циганка знала, і кал’ян був готовий, але коли до Марини увійшов хан, вона не подала йому кал’яну, як завжди бувало, а хотіла, ще раз пошукати шляху до його серця й сумління, щоб уникнути недолі стати душогубкою, і сівши, як звичайно, коло його ніг на подушки, з великим напруженням нервів почала розмову.

— Що, коли б я звернулася до мого володаря з великим проханням, чи він вчинив би по моєму бажанню?

— Чого ж хоче моя зіронька? — ласкаво спитав хан. — Я радий був би догодити своїй коханій дружині.

— Я бачила, що до Бахчисараю пригнали багато бранців з України. Чи випустив би великий хан всіх їх на волю, коли б я про те його попросила?

Хан замішався й насупився, вигадуючи, як би викрутитись.

— То правда! Я, як ти знаєш, випередив військо, а мої вояки без мене там не втерпіли й набрали на Вкраїні трохи ясирю. Проте, пустити на волю бранців тепер ніяк неможливо, бо вони не моя власність, а тих, що їх побрали.

— Але ж ти говориш, що те зроблено без твоєї волі й згоди… ти владен одібрати у свавільників усіх бранців і пустити їх на Вкраіну.

Хан знову замішався і ховав од Марини свої очі, дивлячись на бік.

— Бачиш, Газізю, коли стрілець уб’є пташку, що висиділа малих пташенят, то чи не добріше він вчинить, взявши пташенят до своєї хати, щоб догодувати їх, ніж покинувши їх у гнізді на голодну смерть? Або спитаю, чи можна жити пташкам у зруйнованому гнізді? От так і тут: куди подінуться на Вкраїні дівчата, що взято їх у неволю, коли батьків їхніх повбивано? Куди подінеться жінка, коли чоловіка її вбито, а хату спалено? Для кого працюватиме там чоловік, коли жінку взято, а дітей може потоптано кіньми?