Багато полягло вже навкруг Манастирища ляхів, але ще у них сила велика, і Богун зрозумів, що задавлять вони козаків, бо вже вдерлися в окопи. Разом він помітив, що Чарнецький пригнав уже під стіни всі до останнього полки і що табір у нього порожній. Умить Богун скористувався з цього, і доручивши військо Довбні, сам з тисячою козаків вибіг пазад замку на поле і, оббігши польське військо стороною, ускочив у їхній табір і підпалив намети та скирти сіна.
Поки тягся цей пекельний штурм, Влучко робив своє діло: вибивав на вибір ворожих ватажків. Аж ось очі старого запорожця заграли лютим вогнем: він углядів на окопі з піднятою шаблею у руці самого Чарнецького. Мить одна… бризнула тятива жалісно заголосила стріла, і впав Чарнецький, залившись кров’ю: стріла пробила йому обидві щоки, пройшла крізь рота й зачепила язика.
Вхопили поляки свого гетьмана, витягши йому з рота стрілу, і понесли на руках до табору, але табор уже горів, а поміж польських наметів, мов вітер вихопився Богун і вдарив на поляків, що були побіля окопів, ззаду. Вжахнулися поляки, не маючи майже нікого з привідців, і мов отара овець, кинулися у розтіч, лишивши козакам у своєму таборі все награбоване по Брацлавщині добро.
Чарнецького вони вспіли таки покласти на воза і повезли у Польщу, а всіх останніх, більше трьох тисяч, поранених покинули на волю козаків. Всього вигубив Богун під Манастирищем вісім тисяч поляків, сам же стеряв козаків всього кілька сот душ.
ХІV
Богун гнав решту польського війська через усю Волинь і знову зробив Україну вільною од ляхів, але скоро на заході сонця почали збиратися чорні хмари. Король польський Ян Казімір, побачивши, що сам України не здолає, став до спілки з Волошським господарем та Семиградським королем і тепер сам ішов з великим військом на Поділля, а зза Дністра туди ж сунулися волохи й Ракочій Семиградський.
Довідавшись про те лихо, Хмельницький знову звернувся до хана за поміччю і з тим же звернувся й до турецького султана. Султанові не до вподоби була спілка волохів з поляками, і він звелів ханові йти на поміч Хмельницькому.
Хан зібрався неохоче і в розмові з Мариною ремствував на українського гетьмана.
— Шість років уже, — говорив він, — як через Хмельницького я не знаю спокою. Виходить справді так, наче я на послугах у гетьмана. Час уже скінчити з цим.
— Друже мій! — умовляла хана Марина. — Це, ж тобі такий гарний випадок, щоб оддячити королеві за Берестецький сором! А то ще вороги твої заберуть собі у голову, що татарська міць унівець повернулася!
Але ханові не так то кортіло піднімати свою славу. Він тепер прийшов до думки, що вже час зовсім порушити спілку з Україною, бо за ці шість років, що він не брав з неї ясирю, невольники у Криму і по всій Туреччині дуже подорожчали. Міркував він, що, ставши тепер до згоди з поляками і набравши на Вкраїні добрі гурти бранців, він може мати велику користь.
— Тепер, Газізю, — сказав хан з посміхом, ціна на славу поменшала. Тепер гроші важуть більше за славу.
— Невже все можна цінувати на гроші? Ну, наприклад, за скільки б ти продав мене, коли б знайшовся покупець?
Іслам засміявся і, притягши Марину за руку, посадив її до своїх ніг на подушху.
— Ах ти, моє блазенятко! Продають тільки те, що самому непотрібне, ти ж дорогша мені над усе на світі… ти втіха мого життя, і коли б не ти, яке б воно було сумне…
— Чи справді ж ти так мене любиш?
— Я ніколи не гадав, що можна так любити жінку, як я тебе люблю.
— Ну, так я певна — ти візмеш мене на війну, як і той раз?
Хан почав одражувати їй те. Він боявся, що Марина буде йому заважати у тій справі, яку він надумав.
— Чи годиться ж тобі, Газізю, їхати? Заходить осінь. Треба сподіватися, що й всю зиму доведеться пробути у поході. Де ж таки тобі поневірятись у наметі. Мені й той раз шкода було тебе. Скільки ти лиха зазнала! Це було б себелюбством з мого боку, коли б я тепер взяв тебе у поход.
— А мене так вабить ще раз побувати на рідній Україні, — сумуючи говорила Марина.
Ці слова були ханові дуже неприємні, і він насупив брови.
— Годі тобі вже про Україну марити думками! Де ж твоє кохання до мене, коли тобі досі Україна рідна, а не Крим. Вже чотирі роки, як ти мені дружина, і час тобі звикнути до того, що ти правовірна і татарка!
Марина зблідла на виду і встала з подушки. Ніколи в світі вона не буде татаркою й бусурманкою, як ніколи не забуде й своєї рідної України. Схвильована вона залишила цю розмову, маючи надію, що згодом вона таки умовить хана взяти її з собою.
Надії Марини не справдилися. На цей раз хан уперто одмовив їй у її домоганні. Восени він вийшов з ордою у поход, зовсім не взявши гарему.
ХV
Одночасно з ханом вийшов з Чигирину в поход з дванадцятьма полками козаків і гетьман Хмельницький.
Наближалася осінь. Україна була вкрита копицями, складеними з снопів покошеного хліба. По коліру копиць ще знать було, де складена червоно-золота пшениця, де жовте жито, а де срібно-жовтий овес. Зайшла саме возовиця і по царині було чимало людей з возами.