— А що тобі здалося?

— Нудьга у нього в очах. Нудьга його постарила! Астарочка, мені того не досить, що я його бачила… Поки не бачила, мені було легше… Тепер я не можу. Я повинна з ним говорити… Повинна розважити його… заспокоїти…

— Ох, Газізю, облиши те! Поговориш — дужче вразиш своє серденятко… Забути його тобі пора!

— Забути? — здивовано спитала Марина. — Ні, того ніколи не буде, Астарочко! Я повинна бачити Івана і говорити з ним. Це я зважила непохитно. Ти уладнаєш це, Астарочко? Адже ти мене любиш?

— Схаменися, Газізю!.. та це ж смерть!

— Ах, що та смерть тіла, коли вмирає душа? Невже тобі життя таке дороге? Ти зараз слідкуй за Іваном і довідайся, де він ночуватиме.

Астара злякано дивилася на свою улюблену господиню. Навіть рукою полапала її за чоло.

— Ти не в собі, дитино!.. Чи може ти надумала втекти з милим? Так хан же сплюндрує всю Украіну, а знайде тебе!

— Ні, я не втечу. Я вернуся сюди, а тільки я повинна говорити з Іваном. Він озирався… він шукав мене очима…

— Так як же це зробити?

— Я тобі сказала! Слухай: учора хан хвалився, що увечорі сьогодня, після намазу, він збере до себе всіх мурзів, щоб обміркувати, ях іти далі до Криму і кому саме яким шляхом іти. Поки тут буде нарада, я збігаю до Івана, а щоб мене не злапали євнухи, ти вбереш мене у своє вбрання і розмалюєш мене так, щоб була схожа на тебе. Я побіжу, а ти лишишся у наметі. Сюди ж ніхто з євнухів не насміє увійти, бо про те давно, по моєму проханню, хан дав наказ.

— Загинемо ми обидві, дитино моя… — сумуючи говорила Астара. — Але чиню твою волю.

Вірна служниця побігла за Богуном…

Надійшов вечір, і коли добре смеркло, Марина, переодягнена на Астару, вийшла з намету. Біля входу вона побачила вартового а коло сусіднього намету стояв євнух, приглядаючи за наметом ханської жінки.

— Цілий, день сьогодня швендяєш! — гукнув він до Марини, маючи її за Астару.

Марина мовчки обминула його, пробігла поміж наметами, ях її навчала Астара, а далі вийшла у поле і попростувала до міста, що визначалося на вечеровій зірниці неба банями двох церков.

Почуття волі обхопило всю істоту молодоі жінки.

Обабіч неширокого шляху, що простягся до обніжку, хвилювалася спіла пахуча пшениця. В пшениці на всі голоси цвірчали цвіркуни, розповідаючи про чари ночі, а з поміж квіток по обніжку на Марину дивилися своїми сумними очима зачаровані блищаки.

Боже, як давно ходила вона вільннми ногами по полю, як давно всього цього вона не бачила, не чула, не почувала!.. Це було ще тоді, коли живі були її батько й ненька, коли вона ще дитячими своїми прудкими ногами бігала по царині своіх власних грунтів! Як давно те було! Здається, що минув з того цілий вік, а проте вона досі живе.

Марина хутко наближалася до міста. З недалекого ставу чути було квакання жаб, але той гармидер голосів нагадував щось близьке, нагадував її дитинство і здавався за найкращі музики,

Ось ворота міста. Марину спинив вартовий козак. Мешканці міста не доймали віри своїм спільникам і тримали рушниці на поготові.

— Я до полковника Богуна, по його наказу!

Марина показала перстень Богуна. Старший на варті пропустив її і послав разом з нею козака до самої хати, де жив Богун.

Через кілька хвилин молода жінка увійшла до свого милого. Той сидів замислений, але, углядівши циганку, зрадів, бо це визначало, що й Марина тут близько.

— Сам Бог тебе посилає! — скрикнув він, — Чи здорова твоя господиня?

— Це я, Іване! Я тільки вбрата циганкою, щоб мене не пізнали!

Богун з несподіванки поточився од неї.

— Марино! Це ти? Ти покинула хана? ти утекла до мене?..

Козак ухопив її в обійми.

— Ми втечемо цю ж ніч… — говорив він, не пам’ятаючи себе. — І даю слово, що не тільки хан, а й саме пекло не відбере тебе у мене!

Він посадив Марину на лаву, горнув її до себе й цілував палко й ніжно, як сонце, що цілує своїм пекучим промінням спілу ягоду. Вона не змагалася. Сили покинулн її й вона вся віддалася його запальним обіймам і поцілункам. Вона мліла у його обіймах і не мала сили перечити щастю, що його так довго, так жагуче бажала.

Нарешті вона опам’яталася.

— Рідний мій! Я бачила сьогодня тебе, коли ти виходив од хана. Як ти постарів, голубе мій!

Марина милувала рукою його трохи посивілі вуса і вкрите зморшками чоло.

— Скільки турбот, скільки страждання зазнав ти за дні того пекельного бойовища!

— Нудьга в’ялила мене, моя горлице… Нудьга не тільки через недолю України, але й за тобою, моя бажана!

— Я вгадала це! — сказала Марина. — Я побачила по очах твоїх, що ти нудьгуєш, і не мала сили, щоб не побачитись з тобою і не сказати тобі, що люблю тебе, як і колись любила.

— І тільки?!.. — з мукою спитав він.

— Тільки, моє серце! Я повинна вернутись до хана!

Руки козака впали і випустили її з обіймів. Щастя хвилини було розбите, як розбивається кришталевий кухоль з солодким питвом…

— Ти вернешся до зрадника, що згубив Україну?