Почувши вигуки легкодухого селянства про згоду, Богун зблід на виду. Його серце понялося страхом за те, що тут, під Берестечком, можуть бути знищені здобутки всього великого повстання. Таж ні! Він, Богун краще вмре, а не попустить, щоб кров братів, що три роки проливалася, загинула марно і не лишила по собі ніяких наслідків. Він вийшов на середину кола і вклонився товариству.

— Дозвольте, панове товариство, слово сказати!

— Говори! Будемо слухати! — почулося з натовпу, і козаки потишилися.

— Славне лицарство! Чи можна ж нам тепер мати надію на почесну згоду з ляхами, коли вони бачуть свою перемогу? Віддати себе на милость… та хіба ви не знаєте панської милости? Запряжуть вони звову вас і дітей ваших у ярма та й будуть вами землю орати, будуть батогами вас підганяти та бидлом звати, ще гірше, як раніше було. Чи на те ж ми кров свою проливаємо вже три роки?.. Чи на те ж поклали свої голови тисячі товаришів наших, славних лицарів, щоб ми, легкодухі, знову віддали Україну у неволю? Що таке єсть життя людини, навіть життя десятків і сотен тисяч людей у порівнянні з життям, із існуванням всієї країни? Не ляхи нам страшні і не вони нас перемогли… Згубив нас зрадливий спільник та наші перевертні — недоляшки. Зараз король непереможний, бо зібрав собі на поміч і німців і угорців, але вони не завжди будуть коло нього. Ліпше ми вчинемо, коли вийдемо звідціля по ворожому трупу, а як ні, то хоч і всі поляжемо головами, а тільки щоб не робити згоди тоді, коли ми у найгіршому, яке може бути, становищі. Не губіть же пани-брати козацької слави та волі ваших дітей і не ставайте до згоди з ворогом. Нехай не вмирає козацька слава!

Навіть страшного реву гармат почути тепер стало неможливо за вигуками козаків.

— Не погубимо козацької слави! Битися будемо до загину! Гетьманом Богуна!

Богуна закидали шапками, і він згодився бути гетьманом, але тільки наказним, поки вернеться Хмельницький.

Сім день після того бився Богун з ляхами невпинно. Він забув, що то є сон і що то значить спочинок. Він брав польські окопи, псував їм гармати, винищував несподівано цілі хоругви і при тому завжди водив у бій козаків сам. Поруч нього падали сотні товаришів од куль і шабель, він же був цілий і здоровий. З цих днів поляки почали клясти Богуна, як найлютішого ворога, а козаки почали дивитися на нього з острахом, вважаючи за характерника, через те, що його не брала ні куля ворожа, ні шабля.

Богун знав, що йому не перемогти поляків, бо війська у нього було тепер уп’ятеро менше, ніж у ворогів і до того оту третину його війська складали селяни з косами, що були не тільки цілком непридатні до великого бойовища, але при тому становищі, у якому опинилося козацьке військо, вони йому заважали. Через те Богун зважив за найліпше вибитись з облоги і йти на Вкраїну.

На восьмий день облоги Богун довідався, що погоничі і всі селяни без його відома збирали чорну раду і умовилися там, щоб захопити несподівано його самого й усіх полковників і видати ляхам, цебто вчинити те, що було зроблено під Кумейками.

Богун не розгнівався.

— Не розуміють, що чинють! — говорив він, зібравши полковннків. — Але я розумію їх: вони бояться, що поки ми тут гаємо час, там на Вкраїні наші зрадливі спільники, татари, забирають іхніх жінок та дітей у неволю. На нараді полковники вирішили не гаять більше часу, а завтра ж робити через Пляшеву й через болото три мости, або греблі, і за день такі греблі були зроблені з возів, кухов, всякої деревини, лантухів і з усякого збіжжя…

До ночі греблі були закінчені, але поляки довідалися про заміри Богуна і послали Ляндцькоронського за річку Пляшеву, щоб заступити козакам шлях. Становище Богуна було дуже тяжке, але він зважився пробити собі шлях зброєю: викотив на греблі по дві гармати і звелів, стріляючи, посувати їх уперед, а за гарматами йти козакам.

Бойовище почалося поночі. Богун перепускав через греблі по черзі то піші, то комонні сотні, і ті зразу за греблями ставали до бою. Було темно. Поляки стріляли на осліп і до ручного бою ставали несміло, до того ж козацький ватажок скоро притиснув їх до болота, і вони пішли в розтіч.

Одігнавши ворогів, Богун знову вернувся до гребель і звелів придержати комонних козаків, а раніше перетягти всі гармати та пропустити піше військо. За який час перетягли всі 58 годящих гармат, а 23 попсованих покинули. Слідом за гарматами посунулися піші козаки, а перед світом рушили й комонні. Богун, доручивши переднє вїйсько Джеджалієві, сам був ввесь час біля гребель, доглядаючи, щоб козаки не товпились і не попсували гребель.

Світом до Богуна наблизився Влучко.

— Що ж це ти, гетьмане, покинув військові корогви?

— Ні, — одповів Богун, — Запорожські корогви я всі побрав, а ті, що жаловані нам польськими королями, покинув умисно, бо негодиться нам шанувати корогви того, з ким воюємо. Нехай ворог наш, король, бере їх собі назад.

— Владика ще лишився у таборі! — обізвався до Богуна полковннк Пушкаренко, переходячи греблю з своїми полтавцями.