Отже я так і знав, Газізю, — почав Іслам, — що ти тут на мене ремствуєш, а проте я ні в чому не винний. Я розкажу тобі все, як було. Поляків було далеко більше, ніж татарів та козаків. Узброєні вони самопалами й гарматами, тоді як татари списами та сагайдаками; з козаків же половина мала у руках тільки коси. Як же було нам з поляками змагатися? До того ж у козацькому таборі зразу сталася зрада, а мої мурзи, побачивши ту зраду, подумали, що козаки навмисно піддаються поякам, щоб спільно з ними вигубити татарів.

Мурзів і охопив жах такий, що вони кинулися, хто куди, а за ними й уся орда. Невже таки ти, моя люба, гадала, що я, славний лицар і нащадок великого Батия, своєю охотою поклав би на свою голову таку ганьбу?

Останні слова зробили на Марину вплив.

— Справді, — міркувала вона, — не може цар своєю охотою зажити собі такого сорому, щоб утекти з бойовища.

Марина глянула на хана ласкавіше і сіла поруч.

— Ну, а на що ж ти забрав од козаків гетьмана саме під той час, коли він був там найбільше потрібний?

Хан трохи замішався, але почав викручуватись.

— Сам він до мене приїхав і заїхав зо мною аж за милю од свого табору. як було мені пустить його самого, коли поляки зразу ж оточили козацький табір з усіх боків? Ніякий господар не пустить свого гостя на видиму небезпеку.

— Ну, а тепер чому його не пускаєш? Та ще я чула, неначе ти хочеш видати гетьмана королеві!

— Дурниці це, Газізю! І на думці не мав я його видати. Мені потрібні гроші, щоб викупити моіх мурзів, що вскочили у бранці, а оскільки в усьому винний Хмельницький, я й вимагав, щоб він дав мені гроші на викуп мурзів.

Речі хана вдавалися Марині щирими, і вона все більше заспокоювалася.

— Ну, от бачиш, моя зоре ясна! — весело говорив хан, радіючи, що вибився таки на сухе. — Ти хотіла їхати з військом, щоб мене розважити, а замісць того дорікаєш мені і гніваєшся на мене тоді, коли мене спіткала недоля і мені й без того гірко.

Марина почувала себе трохи винною і, поклавши йому руку на плече, сказала ласкаво:

— Ну, пробач мені, мій володарю, коли я винна. Ти знаєш, як болить моє серце за рідним краєм. А ти все таки пусти гетьмана — він гроші тобі й так оддасть!

— Не тільки що пустю, а навіть знову допоможу йому перемогти поляків. Я од спілки з ним не одрікаюся.

Марина повеселішала, почала шуткувати з ханом, набила йому, ях завжди, кал’ян і сіла на подушках біля його ніг, як він дуже любив.

На другий день до Костянтинова прибув Богун. Тяжка й сумна була його розмова з гетьманом. Почувши, як загинуло поспільство на очах Богуна біля гребель і як поляки вирізали всіх, навіть неузброєних селян, Хмельницький заплакав як мала дитина; звістка ж про те, що військо зовсім не має обозу й харчів, дуже його стурбувала. Тут же українські ватажки після наради стали на тому, щоб з ляхами не миритись, поки не буде упорядковане військо, маючі на увазі, що коли під рукою гетьмана буде військо, то й умови згоди з поляками будуть легші для України.

У той же день Богун перебалакав з ханом, заплатив йому за Хмельницького й Виговського вісімдесят тисяч талярів, і хан зразу почав поводитись з гетьманом не як з бранцем, а як з спільником. Виряжаючи його від себе він дав гетьману на почет п’ять мурзів, а Богун дав сотню своїх козаків, і з тим Хмельницький поїхав на Поволоч і далі, на Корсунь, збирати військо, Богун же другого дня мав їхати до своєї Винниці скликати козаків з Поділля і з ними йти до Білої Церкви, куди мали зібратися козаки з під Берестечка.

Про те, що Богун у Костянтинові та був у хана, зараз же довідалася Астара, а через неї й Марина. Молоду жінку обхопило жагуче бажання побачити милого, що був так близько у сусідньому наметі.

— Це ж не буде зрадою ханові, — упевняла себе Марина. — Мені б тільки глянути на нього й більше нічого. Я й з того була б щаслива.

— Астарочко, голубонько… — припала Марина до своєї вірної служниці, — хочу глянути на милого!

— Що ти, що ти, Газізю! Схаменися!

— Мені б хоч єдиним оком!

— Єдиним оком?.. Ну давай зробимо у наметі дірочку і, як він ітиме од хана, ти зможеш його бачити.

— Ах, ах, як славно! — аж заплескала в долоні Марина. — Зараз давай ножика і проріжемо намета!

— Тілько обережно, Газізю — спиняла циганка. — Помітить євнух — буде погано.

Марина довго стояла по між полами намету, припавши оком до маленької дірочки, і таки діждалась, коли Богун вийшов з ханського намету. Тепер вона уп’ялася у нього своїм оком, і їй здавалося, наче вона увійшла у свого милого і йде разом з ним… От він озирнувся раз і вдруге… Обвів очами навкруги і зник за наметами.

Марина бліда, як крейда, хитаючись, наблизилася до софи і впала на неї.

— Що тобі? Що? — Допитувала Астара, припавши до своєї господині.

— Як він постарів… Який він змучений!…

— Не дивно те. Скільки турбот він зазнав! Скільки день, мабуть, не злазив з коня, доганяючи нас!

— Ні, не сама втома відбивалася в його очах… — говорила Марина задумано.