Кампіан сидів за лінією і теж бачив дивну веселку; повз нього проходили люди, ніхто, звичайно, не впізнавав його, дехто клав у мисочку хліб, квасолю, крупу, все, що можна з’їсти, монет не кидав ніхто, навіщо їм; двоє міщан зупинились неподалік і розмовляли, а Кампіан думав одне і те ж: якби всі стали прокаженими, то зникла б ця проклята лінія, ніхто більше б не боявся зарази і всі люди на світі жили б, як раніше, не знаючи тієї огидної рівності. Кампіан мріяв про зараження всього світу, а двоє міщан розмовляли.

«Візьмуть місто мародери, візьмуть, — журився один. — Наші владці тільки з нами вміють воювати».

«А самі хіба не бояться?» — запитав другий.

«Їм не страшно. Магістрат уже порожній. Патриції й духовні особи поховалися, мов миші, у своїх тайниках, а для нас цієї ночі настане судна година…»

Кампіан краєм вуха слухав розмову, та ось те — «магістрат порожній, владці поховалися» — завертілося, мов дзига, в мозку, він опустив паличку на землю, підвівся — його осінила спасенна думка. Полишаючи нажебране, чимдуж помчав на гору — до Тимка Пєньонжека.

Місто лихоманило. Не порушився спокій тільки в одному будинку Львова — в борделі на Векслярській. Мешканкам цього утішного дому завжди були байдужими політичні переміни, війни, напади, облоги; фахівниці найпервіснішого цеху займали особливе місце в суспільстві — вони потрібні були завжди і всім не для помсти, грабунку, крові, а для відпочинку й радості.

Дівиці зустріли вістку про мародерів радісними вигуками: якась же частка награбованого золота таки перепаде їм з мародерських рук. Один лише постав перед ними клопіт: як позбутися гнилозубого клієнта, котрий з учора на сьогодні поїв їх цілу ніч, витрусив усі гроші, які мав, а з самого ранку лежить на підлозі п’яний і без упину белендить:

— Курятка мої любесенькі, ну, котра першою прийде до мене, я ж заплатив, а ви такі негречні… Ой, які ви гарні, ой, які ви любі!.. Паршиве кодло панське, прийдіть подивіться, як мені добре! Я все життя був не там, де треба, тут було моє місце, тут, тут!

Барон плескав долонями по долівці, з чорного рота стікала тягуча слина, він водив масними очима по оголених стегнах повій, прицмокував, манив пальцем, а підвестися не міг. Довкола нього стояли напівголі дівчата і, підпиті, реготали, взявшись руками за боки, пальцями ніг лоскотали його поза вухами і в п’яти. Барон намагався сісти, щоб спіймати хоч одну за ногу, і важко падав, повторюючи:

— Ах ви, курятка мої, чому я не був усе життя серед вас, тут моє місце… тут… тут…

Коли до борделю дійшла звістка, що на Львів ідуть мародери, Барон уже спав. Повії вмить вирішили, що їм робити з п’яним клієнтом: підсунули під нього мітли і, взявшись по троє з обох боків, винесли Барона з будинку на задвір’я, куди скидали сміття, й шпурнули його на купу.

Тоді Барон прокинувся і побачив у небі над веселкою кілька маленьких цяточок. Вони падали вниз і більшали, набираючи форм людських постатей, потім побачив, що ті постаті мають хвости й роги, і заціпенів зі страху. Чорти долетіли до веселки, схопилися за неї лапами, розхитали, перекинули дугою вниз і гойдались якийсь час на ній, приглядаючись до купи сміття, на якій лежав горілиць п’яний Блазій.

І тут Антоха огорнув справжній жах: він аж тепер збагнув, що це злетілися чорти по його душу, яку він запродав Антипкові тому багато літ.

Барон зібрав усі свої сили, схопився на ноги, сповз із купи, роздивляючись, де вихід з цього задвір’я, i втім над головою почув свист і регіт. Він глянув угору й побачив, як з веселки зіскакують чорти й летять прямо на нього. Закричав на все горло і раптом замовк: волохата лапа заткнула йому ніс і рот, не стало чим дихати; Антох почув іще, як на його спину впала ціла купа волохатих потвор, він звалився під їх тягарем, упав лицем у смердючу твань і здох.

Лісовчики зайняли Краківське передмістя перед вечором. Ворота були замкнені на всі замки, на Кушнірській і Бляхарській вежах, що височіли з обох боків Краківської брами, стояли мовчазні й непорушні, мов статуї, озброєні вартові: Єжи Мнішек і Вольф Шольц наказали охоронцям мурів не вступати в розмови з напасниками й не застосовувати зброї до того часу, поки з Жовкви від гетьмана не повернеться старостинський гінець з рескриптом. Староста й бургомістр не знали, як повестися з вояками, котрі проливали кров за ойчизну — як з ворогами чи як з героями. Для власної безпеки вони заховалися в архієпископському палаці: резиденцію глави львівської католицької дієцезії не чіпали навіть татари.

Поручник Лісовський, щуплий, низькорослий і метушливий, підбіг до брами й загримав шаблею в піхві по кованому залізу.

— Гей, ви, — гукнув до сторожі, — впускайте звиценжців, які для вас своїх голів не шкодували! Чуєте, ви, там, на вежах?

У відповідь — мовчанка.

Кілька сотень мародерів, до яких прилучилися передміські збуйці й злодії, стояли безладною юрбою в подертих кунтушах, свитах, тулупах, чоботах і постолах, деякі — певне, нові, — й зовсім босі. Не всі ще встигли награбувати одягу, а може, й не хотіли обтяжувати себе будь-чим: Лісовський обіцяв дати воякам найкращий обладунок і харч з львівських багатих крамниць.