…Альнпек, який годину тому в душевному надломі благав прощення під глухими дверима темниці, згидував сам собою, бо ж бачив: ще мить, і він зрівняється з Бароном. Страх покинув його, він мовив злорадно:
«Пам’ятаєте, пане Кампіане, що відповіли-сьте мені, коли я нагадував вам про загноєння міста? Ви сказали, що гній виліковує проказу. З вас добрий лікар. То йдіть тепер, залазьте в гній по саму шию й лікуйтесь, його по всіх задвірках купи! А я, коли в мене є провина, згоден вертатися у вежу».
Були б сквернослова відвели назад в тюрму, та сталося несподіване, всі розгубились, а тоді лікар Гануш зник… Кампіан у цей момент збожеволів. Він скаженів, кричав, бігав консулярною залою з кута в кут, дзвонив у дзвоник, збігалися райці; бургомістр посадив писаря за стіл і наказав йому записати в городський акт, що за своє зцілення від страшної хвороби віддає всі гроші на побудову каплиці: вірив, нещасний, що бог прийме пожертву. Та всі вже бачили, що влада у львівському магістраті міняється, це перший помітив Барон. Йому цікаво було спостерігати, як всесильний муж втрачає свою могутність. Антох приглядався до райців, які сахалися від Кампіана, щоб, не дай боже, він не діткнувся до них; приглядався, намагаючись вгадати, кому відтепер служитиме, і прагнув звернути на себе увагу саме того, хто буде обраний бургомістром. Райця Вольф Шольц підійшов до Барона й шепнув: «Біжи мерщій до архієпископа, без нього ми тут не обійдемося»; Антох відчув тоді неомильно: Шольц буде бургомістром — і вгадав, і як старався для нього!
Соліковський прийшов із слугами; слуги, в шкіряних рукавицях, ловили збожеволілого Кампіана, але він вислизав, вискакував на столи, відбивався ногами, благав не віддавати його в колонію прокажених: «Пане Шольце, ваша ексцеленціє, почекайте кілька днів, звеліть закласти каплицю для єзуїтів, весь свій маєток віддаю, бог прийме мою пожертву і зцілить мене, я підписую вексель, я вже підписав вексель на весь мій скарб і віддаю його вам, пане Шольце!»
Вольф Шольц не побоявся, вихопив вексель від Кампіана і прикрикнув на слуг: «Та ловіть же його, він усіх нас заразить!» Тоді старанний і вірний Барон — таки він! — стягнув у якогось пахолка рукавиці, підкрався ззаду й схопив за лікті свого колишнього повелителя. Той кричав, плакав, молився, але Барон був невмолимий, він тепер служив Шольцові, тож ревно виконував його наказ — скручував прокаженому руки. Архієпископські слуги в’язали Кампіана, і вже він нікому не був страшний, і вже спокійно можна було виводити його, щоб там, за межею міста, віддати колишнього бургомістра Львова під владу бургомістра прокажених Тимка Пєньонжека, проте Антох старався далі: гамселив Кампіана в спину, щоб догодити Вольфові Шольцу…
Барон ураз зупинився — він доходив саме до Краківських воріт — і в цю мить втямив усе. Перестарався!.. Так! О небо, чому людина скроєна так, що ні в чому міри не має?! Тоді ж, власне, почалась неласка. Антох тепер чітко згадав: він молотив зв’язаного Кампіана кулаками по спині і оглядався на Соліковського й Шольца: як вони оцінюють його роботу. Архієпископ скупо посміхався, Шольц все хмурнішав, врешті шикнув на Барона: «Та досить уже! — і, повернувшись до Соліковського, додав: — А він, ваше ексцеленціє, занадто старанний, занадто!»
І відтоді почався холодок… А тепер зовсім зимно. Мороз! Барон зрозумів нарешті причину свого нещастя, все інше — тільки додавалось: з того, що додавалось, можна ще було виплутатись, а з першопричини — ніколи! Його злякались… Боже, чому ти мене тоді не напоумив? Усе пропало. Ніколи мені у світ панів не повернутись, закриті переді мною, звісно, двері братства. А де мій світ, де? Захований на самому дні міста? Я був на найвищому щаблі, а тепер треба спускатись на найнижчий? А може, там завжди було моє місце? А втім, яка різниця — я був серед повій і буду серед них. Тільки де взяти грошей… Де взяти грошей?
Із скрушної задуми розбудив його гамір. Оглянувся. До Краківських воріт наближалася дивна процесія: четверо ціпаків вели простоволосу сивоголову жінку, позаду неї крокував кат у червоному каптурі, з кільцем шнура в руці, натовп валив слідом, і у подиві великому Барон упізнав Абрекову. В неї були спечені губи, зв’язані назад руки — саме так, як у Кампіана; а хто в’язав їй руки, а тим, хто в’язав, не зв’яжуть потім? Юрба вигукувала: «Відьма, відьма!» А хіба за Кампіаном, перед яким хилились колись у пояс, не вигукували: «Цур, прокажений!», а чи не може статись такого, що завтра і його. Барона, зв’яжуть?.. Або прикуцне той же Антипко у глухому закутку, щоб не заважав? Швидше треба сідати на дно, там менш помітно, завтра повії стануть до роботи в замтузі…
Барон дивився вслід за Абрековою й цього разу не насміхався з чужого горя, вперше стиснувся в нього той кусень м’яса, який у людей називається серцем.
А натовп більшав, більшав і тягнувся довгим шлейфом через Краківське передмістя на Збоївська — до млина Зоммерштайнів.
— Відьму спіймали, відьму будуть топити, то вона проказу наслала! — лунало звідусіль.