Абрекову облило холодним потом: кошмарний сон продовжується або ж, не дай господи, отой нічний жах відбувався насправді… Впала на коліна, заридала:

— Я нічого не знаю, нічого не знаю, про дияволів, я позавчора в церкві була!

— Містре, — звернувся війт до ката, — дійте згідно з правом.

Підручний кат потягнув Абрекову в кінець підвалу, здер з неї кофтину, розірвав сорочку, головний кат підніс свічку до пахви, пронизливий вереск вдарився об склепіння.

— Ну, то що зараз скаже Абрекова? — спитав війт.

— Нічого не знаю, нічого не бачила, в церкві була-м позавчора, — плакала жінка.

— Містре, дійте згідно з правом.

Кати здерли з Абрекової спідницю, оголили її тіло, занесли в нішу шириною у два зрости, ноги прив’язали до кільця, вбитого в одну стіну, а руки до другого — в протилежній стіні, шнури закинули на блоки й почали натягувати. Знову нелюдський зойк і просьба:

— Відпустіть, усе скажу! Я літала цієї ночі на шабаш! Писар швидко записував зізнання, війт допитував:

— Де відбувався шабаш?

— На Кальварії…

— Як добралася туди?

— На мітлі…

— Сама?

— З чортом…

— Ти впізнала в ликах нечестивих хоча б одне знайоме обличчя?

— Ні.

— Містре, дійте згідно…

— Не треба, не треба! — скрикнула Абрекова. — Я впізнала…

— Хто то був?

— Архієпископ Соліковський…

— З неї говорить сатана! — схопився священик.

— Я кажу те, що бачила уві сні…

— То був не сон! Ти відьма і знаєш тих, хто розвішує листки над твоїм вікном!

— Я нічого вже не знаю — де сон, а де ява… Мені здавалося… Я бачила за пнем сатану, він мав обличчя нашого архієпископа…

— Припекти їй нечестивий рот!

…Кати відливали Абрекову водою: сатана ж хитрий, він іноді позбавляє спійману відьму життя, щоб суд не дізнався правди.

— Ну, кого ти бачила? Назви хоч одне ім’я з тих, твоїх, — з Руської. Ти бачила Рогатинця! Кажи: бачила сеньйора схизматицького братства Юрія Рогатинця!

— Ні, — вистогнала Абрекова. — То був таки Соліковський.

— Втопити відьму! — оголосив вирок війт. — Чи, може, ще хочеш щось сказати?

Абрекову відв’язали, вона підвелася й прошепотіла спеченими губами:

— Якщо б мене судили справжні чорти, то вирок був би справедливіший… Ви бачите, Христос відвернув. голову…

— Говори голосніше, — прикрикнув війт. — Ти хочеш сказати, що бачила, як Рогатинець або хтось з його братії розвішував листки? Скажи це, і ми відпустимо тебе на волю.

У голові Абрекової в цю мить — може, то від болю, — все дуже чітко прояснилося, і вона зрозуміла те, над чим і не задумувалась досі: давно-предавно належить, хоч і не записана, до русинського братства, яке воює з цим злочинним кодлом. За Рогатинця питаєте, щоб у протоколи занести моє вимушене зізнання? А потім і його сюди… А потім усіх… Доле ж моя нещаслива, а я донині не могла зрозуміти, чому Гізя пішла за Юрком…

— Я все скажу, слухайте мене… Я бачила на Кальварії не чортів, справжні чорти, напевне, добріші до людей. Я бачила вас усіх — гемонське кодло католиків, єзуїтів, уніатів. Вас випалювати треба святим вогнем, труїти, мов скажених псів, очистити від вашої скверни святу землицю… Будьте прокляті, де б не перебували… у полі, в місті, у дворі, в храмі. Будьте прокляті у волоссі голови своєї, щелепах, у ніздрях, у зубах як передніх, так і кутніх, у бровах, у…

Кати затулили Абрековій рота шматою.

Барон усе ще не втрачав надії втішитись у борделі на Весклярській, хоч повії його і не впустили.

— У нас нині неділя, — сказала якась і стукнула дверима перед носом клієнта.

Барон дуже здивувався, бо ж з самого ранку була середа; потім він сам засумнівався і почав рахувати: у неділю було магістратське видовище, на Ринку горів дощаний Смоленськ, а Рогатинець відмовився піти з ним випити на людях; у понеділок патер Лятерна їхав на Високий Замок і не взяв його з собою, у вівторок Антох напився і цілий день спав, а нині середа!

Обурений Блазій, — та що це за мана, що всі лярви відмовляються від заробітків! — загримав у двері. Виглянула та сама дівиця, показала йому язика.

— Слухай, паршивий пес, як не підеш зараз до дідька, то харкну тобі в пику! Нині в нас наша неділя, а у вашу неділю в нас жнива. Тоді й приходь, коли не перехочеться.

Задумався Барон: як провести нинішній день, е ж іще гроші. Згадав про «Брагу» на Краківському передмісті, бо ні в Лисого Мацька, ані в Корнякта для нього місця не було; знову замозолила мозок настирлива, мов гедзь, думка: а все-таки, що сталося, чому він потрапив у неласку патриціїв, та невже лише за те, що не зумів вірнопіддано поцілувати в зад Люцифера? А чи й було таке, а може, то йому сп’яну примарилось? Справді ж — за віщо? Так старався, так ревно старався — для всіх. Служив Соліковському, служив Кампіанові — чому ж не захотів його на службу взяти новий бургомістр Вольф Шольц? Хіба не бачив, як уміє Барон догоджувати, — знайдіть когось, хто б не захотів мати такого вірного слугу. Таж ніхто інший, а Блазій побіг у Пивоварну вежу до Альнпека, коли Кампіан в один мент побачив, що його тіло покрили синюваті плями. А що зухвалий лікар відмовився лікувати бургомістра — хіба в цьому винен Барон?