— Іщо би! Їм образованих людей нужно.

— Та… казала й Ганна, що вона рада за пана, дак пан, клятий, не бере! — засміявся Денис.

— Ет, ви з вашими мужицькими вигадкдми! — роз-сердився Роман, кинув ціп і пішов з току.

Батько з синами ззирнулися, але ніхто нічого не сказав, і ціпи знову загупали по повноколосих сопах, далеко озиваючись у свіжому живощому повітрі веселого, сонцем осяяного ранку.

Сердитий Роман, не заходячи в хату, подався просто на село й опинився у врядника. Там він подтрапив на чай, напився його добре, потім ще посиділи та побалакали. Романові хотілося, щоб його заставлено й обідати, дак господарі або не догадались, або не схотіли того. Довелося йти обідати до дому. Прийшов, як уже всі пообідали, і обідав сам. Мати, щоб йому догодити, зарізала й зварила курку. Виголодавшись, Роман не зоставив з не ї нічого. Поп ївши, зараз подавсь ізнову з дому.

Почув, що сьогодні тількі прийшов до Гриценків їх солдат, дак і повіявся туди. Він з ним не в одному полку був, та те дарма: солдат, то вже одинаково, що й товариш.

Гриценки були вбогі люди і не закликали бесіди так, як Сиваші, але і в їх були гості: двоє-троє родичів. Білявий поганенький солдатик сидів за столом радий такий, що аж сяє, і розпитував про хазяйство, про родичів, про товаришів, бажаючи знати все, що сталося на селі, відколи його не було дома. Романа посадили за стіл, шанували…

Вернувся Роман додому аж увечері і ліг зараз спати. Другого дня пішов зранку, поблукав по гаях до обід і прийшов додому так, щоб ізнов обідати самому. Вже кінчав обідати,— ввійшов батько з току:

— А де, Романе, був? Чи не в їкономії?

— Де був, там був! Поспіємо ще з їкономією… Современно все зробиться.— Та й вийшов з хати.

— А що, стара, робитимемо з синком-солдатиком? — запитався Пилип у жінки, як Роман вийшов.

— А що ж там робити? — відказала Параска питанням, мов не розуміючи, бо це справа її мазунчика була.

— Де та як будемо добувати, щоб йому на панування настачити?

— Оце ще що вигадай! Дитина тільки приїхала, натомилася,— і відпочити не дасть. Оклигає, то й до роботи візьметься.

— Ні, каже, що не хоче братися, а буде в їкономію прикажчиком поступати.

— А може ж, і поступить! Він же в нас образований.

— Треба там таких!

— Ти вже нападешся! Перечави, то й побачиш, що все добре буде. А то ти як почнеш гримати, то тільки сварка зчиниться.

— Добре, я перечасую, помовчу трохи,— побачимо, які з його люди будуть.

І батько справді замовк і не казав Романові нічого.

III

Три дні минуло тихо; на четвертий Роман попрохав у батька карбованця.

— Нащо? — спитав батько.

— А што ж я без копейки жить буду? Покуда дайшов — витратился. І папирос нє за што купить!

— Ге, хлопче! Як ми будемо на панські цигарки гроші переводити, то скоро в нас і хазяйства не стане,— відказав батько.—Нема в мене грошей.

Роман грюкнув дверима та й подався на село. Він гнівався на батька й на братів страшенно, лаяв їх мужвою нетямущою, що не розуміють, як повинні поводиться з образованим чоловіком. Але він те знав добре, що як батько затнеться, то вже з ним нічого не зробиш. Грошей він не дасть.

Треба справді піти в їкономію: а може, пощастить. їкономія була велика, і людей там служило багато. Роман зараз же пішов у контору до вправителя.

— А що скажеш? — спитався той. і  Роман почав виясняти, що служив на службі і хотів би мати якусь пристойнішу, ніж проста хліборобська, роботу.

— Яку ж то роботу? — попитав управитель.

— Хотів би прикажчиком.

— Еге, не треба нам прикажчиків, бо всі є. Та й хіба ж ти знаєш хазяйство? Був у салдатах, служив десь швейцаром, а до хазяйства пнешся! — І вправи-тель повернувсь було до свого діла, але зараз же знов озвався: — Хіба що… От у контору мені треба одного чоловіка… Тільки щоб добре письменного. Письменний?

— Так тошно.

— Сідай пиши.

Роман сів і взяв перо в руки, а вправитель, не дивлячись на нього, а записуючи щось у велику книгу, почав проказувати йому, що писати. Ні перо, ні пальці ніяк не слухалися Романа, і ледве встиг він вивести два перші слова, а вже той наговорив йому їх зо два десятки.

— Позвольте, я не послишав, як ви сказали… — припинив його Роман.

— Не оставайся позаду! — Управитель проказав йому знову все з початку.

Роман знов ухопив кілька слів, а все інше загубив.

— Позвольте,— не вспішусь.

Той глянув на писання і побачив, що з усього проказаного написано кілька перших слів великими, недотепними, кривими карлючками: Роман ледве вмів писати.

— Піди ж спершу навчись писать, а тоді приходь. У контору не годишся. Коли хочеш, ставай до молотилки.

— Ні, до молотилки не хочу.

— І добре, бо лінивих мені не треба. Іди собі!

Роман вийшов зажурений і сердитий.

У його ще було в кишені трохи грошей, він зайшов у монополію, купив горілки і випив з горя зараз же під хатою на вулиці.

Другого дня вранці стара Сивашиха полізла в скриню, довго там щось перекидала аж на дні, а тоді витягла якийсь вузлик. Звідтіля вив’язала карбованця і, як Роман увійшов у хату, віддала йому.