— Ти смієш мене бить? — скрикнув Роман і кинувся до Дениса.

— Романе! Денисе! Покиньте! Що це ви робите? — спиняв їх батько. Мати скрикнула, а білява Денисова Домаха так і заніміла, стоячи біля полу.

Брати на все те вже не вважали. Вони стояли один перед одним білі як крейда, постискавши кулаки, важко дихаючи.

—— Ти смієш мене бить? — казав тремтячи Роман.— Ти, негодяй, хам!

— Я — негодяй? Ах ти падло салдатське! — скрикнув Денис, але в цю мить Романів кулак ударив його по обличчю і припинив йому слова.

Денис скрикнув дико, як поранений звір, і кинувся на Романа. Але той, здоровий, одгодований, не знесилений на праці, в один мент збив його додолу під себе і придавив йому коліном груди.

Жінки заголосили, діти закричали і вчепились за матір, батько кинувся відтягати Романа, але нічого не міг ізробити: розсатанівши, той ухопив брата за горло, а Денис силкувався відірвати його руку від своєї шиї.

В цю мить увійшов у хату Зінько. Побачивши лихо, кинувся він до Романа і штовхнув йоґо з усієї сили. З несподіванки той упав набік, і Зінько відтяг його далі.

— Романе! Що ти робиш? Чи тобі й бога не страшно? — скрикнув він.

Роман зірвався на ноги і стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен зараз же знову кинутися на Дениса.

— Нехай не в язне!..— хрипко, крізь зуби сказав він.

Денис, стогнучи, встав і сів на лаві. Домаха припала до нього, голосячи. Роман плюнув і пішов з хати.

Ішов вулицею і сердився сам на себе, що вернувся з города на село. Як йому там добре були на службі! Звісно, він службу не по волі кинув, хоч і ховався з цим на селі. Він справді служив «при палаті», хоч не швейцаром, дак сторожем. Якби швейцаром, то нічого б і не було. А то надало йому раз полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той і пожалівся на його, ще й виказав, як він одного разу піймав Романа, що той продавав казенні дрова. Тоді йому Роман дав карбованця, дак він мовчав, а тепер виказав. Велика сторін, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хіба того не робив? Тільки що ховатися добре вмів! Звісно, як прогнали Романа, то вже після цього важко було в городі знайти службу, та все ж легше, ніж тут. А. тепер он як тут жити!

Роман побачив перед себе монополію, зайшов туди і купив пляшку горілки. Тоді пішов до жидка. У лавці горілки не можна було пити, дак зараз біля лавки жидок мав хатку і пускав туди людей,— так, ніби своїх гостей, а за те мав од кожної випитої пляшки плату. Навіть сам бігав по горілку. Роман прийшов туди і зустрівся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски, випили пляшку, а тоді писар послав по другу. Роман жалівся на батька й на братів.

— Чудний ти, Романе Пилиповичу! — відказав йому писар.— Як отак тобі колотиться з їми, то нехай тебе батько відділить, та й годі. Тоді як хотітимеш, так і житимеш.

Романові ця думка сподобалася. Боявся тільки, що батько не послухається. Але писар упевняв його, що це дурниця, що мусить послухатись.

Роман повернувся додому вже пізно ввечері п’яний і з заміром зараз же вимагати, щоб батько його відділив. Але, підійшовши до хати, побачив, що там уже погашено світло. Поторгав за двері,— засунені. Вилаявся і пішов спати в повітку.

Другого дня вранці ввійшов у хату, як там була вся сім’я. Ні на кого не глянувши, сів на лаві і сидів який час мовчки, торохтячи пальцями по столу. Всі мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи, що, може, покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нічого — ждав, поки сам озветься.

— Знаєте що, тату? — почав Роман.— Как так нам жить, дак ви лучче одділіть мене. Оддайте мою часть, то я сам собі житиму, а ви самі собі.’

Це все він казав якось так, мовбито батько був винен за те все, що було вчора. Старий Сиваш помовчав, а тоді спитався:

— А що ж ти з своєю часткою робитимеш?

— То вже моє діло,— шо схочу, то й сделаю,— одказав саме таким робом, як і попереду, Роман.

— Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже мені скажи, щоб я знав, на що давати.

— Тату! — озвався Денис.

— Мовчи! — перепинив батько, боячись учорашнього.— Я й без тебе знаю, що робити. А коли не вдержиш язика, то з хати вийди!

— Може, хазяйнуватимеш, Романе, на своїй частці? — питався знову батько.

— Не хочу я хазяйнувать, кумерцію заведу,— відказав Роман.

— Кумерцію?.. Яку ж то кумерцію?

— Какую схочу, таку й заведу, а ви повинні мені мою частку оддать.

— Повинен, кажеш? — спокійно говорив батько.— А як не віддам?

— То пойду в волость, то вас і присилують оддать.

— Ну, поки там присилують, а тепер я тобі ось що скажу: підожди ще трохи; навчися поважати батька й братів та не кидатися з кулаками; навчися спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинок до жида, то тоді я тобі й дам частку, як побачу, що з тебе хазяїн став. А поки цього не буде, то й з нашого добра нічого тобі не буде.

По тій мові батько повернувся та й пішов з хати.