Устав, не можучи лежати, накинув піджака і вийшов з клуні. В кінці садка, що був зараз же сумежно з током, якийсь чистий молодий голос виводив пісню.

— Що воно співа в нашому садку? — подумав Роман, перескочив через тин і пішов садком. Співало не в їх, а в садку в сусіди, в Струка. Роман переліз і через Струків тин і потиху пішов поміж деревами вниз до річки на той голос. Незабаром він побачив дівочу постать. Видно, що прийшла по воду, бо на землі стояли відра, але вона забула про їх, причарована цією тихою ніччю і ніжно-звабливим плюскотом темних хвиль біля своїх ніг… Стояла й співала.

— Мабуть, Струкова наймичка,— подумав Роман, і йому згадалось її делікатне обличчя з довгими віями і тоненький стан,— так він тоді в танці обкрутнув її, обхопивши за стан рукою… Вся зачервонілася, задихані молоді груди високо здіймаються… вихопилась і втекла…

Роман тихо-тихо підійшов до дівчини. За співом вона почула його тільки тоді, як уже біля неї стояв. Жахнулась:

— Ой боже! Хто це?

Хотіла вже тікати, але він придержав її за рукав:

— Це я… Роман…

— Чого ж це ти… ви тут?

— Послишал, как пойош, та й прийшов.

— Отож! Чого б то ви до мене прийшли!

— Того, што харошінька! — І він хотів обняти її за стан, але вона випручалася.— Как тібя звуть?

— Левантиною…

— Харашо! — І таки обняв її й притулив до себе. Але вона зараз одіпхнула його, вирвалась і, покинувши й відра, як коза дика, втекла, покрившися за деревами.

«Еч, яка прудка! — подумав Роман.— Моторна! А ловка дівчонка,— треба б заходиться коло неї!»

Постояв ще трохи, дожидаючи, чи не вернеться по відра. Не верталась. Пішов додому в свою клуню.

Туди ж тим часом прийшов спати Зінько.

— Я думав, що ти вже спиш, Романе, а ти ще ходиш.

— Не спиться какось.

— От мені часом не спиться. Усе думки обнімають та й спати на дають.

— Думки? — сказав Романа і Зінькові на мить здалося, немов сказав, трохи глузуючи: —Што за думки?

— Та всякі… От учора я все думав, як його так ізробити, щоб усім людяні добре на світі жилося? А то от хоч би сказати про землю… Такого народу намножилося і дедалі то все більше й більше людей на світі стає… Людей більшає, а землі не більшає… Ну, тепер скрутно людям жити, а дедалі — все скрутніше, все скрутніше буде… і так колись ізробиться, що не ставатиме людям того, що земля може зародити… Що ж тоді робити людям? Хоч з голоду гинь!

— Вот штука! — відказав Роман.— Не станить тут чого єсть — прикажуть переселяться на другое место, та й шабаш!

— Та я ж кажу: а як і на Другому місці так буде? По всій землі так. Що тоді буде? Може, про це в книжках абощо пишеться? Тебе добре навчено в салдатах, Романе, то ти це повинен знати.

— В каких там книжках? — одказав Роман.— Вот будуть іщо такії книги печатать! Про ето начальство само знаєть, как і што.

— Ні,— не згодився Зінько,— от я читав одну книгу про чужі краї, так у їй…

— А, пустяк вніманія! — перепинив його Роман.— Лучче давай спать!

Він одвернувся, мов хоче спати. Він був малописьменний, книжок не читав, хіба часом анекдоти про Балакірева. Тепер він бачив, що Зінько за нього більше письменний і щось знає таке, Що Роман його не знає, і йому стало ніяково. А Зінькові здалося, що Роман менше знає, ніж спершу він, Зінько, думав про його.

Другого дня вранці батько зайшов у клуню, збудив Зінька й Романа і звелів обом іти на тік молотити. Зінько зараз устав і пішов, а Роман довго ще огинався. Йому зовсім не хотілося молотити, трохи навіть сором було до чорної роботи братися. Що це батько собі дума? Що він буде йому в гною риться, волам хвости крутити? Не піти оце, та й годі!

Одначе цього разу ще не зважився сперечатися з батьком і пішов на тік. Сонце ледве починало визирати з-за обрію, було росяно й холодно і Роман аж тремтів. На току вже були батько й брати.

— А що, брате, холодно? — озвався Денис.— У вас там по городах тепер іще сплять. Та дарма! Як ціпком попоммохаєш, то так угрієшся, що й потом тебе вмиє.

Роман нічого не відказав, узяв ціп і став ближче до Зінька. Ударило чотири ціпи: три сміло й важко, один яоксь не до ладу. Роман зосім одвик од цієї роботи. Він не потрапляв у лад, замісто щоб уцілити бичем, бив у сніп кінцем ціплина, а бич завертався вгору і заскакував назад. Він розсердився й гупнув з усієї сили. Бич одірвався, відскочдв і вдарив Романа по руці дуже боляче. Роман кинув ціпилно й лайнувся.

— Еге, синку,— озвався батько,— та я бачу, що тобі треба довго привчатися, щоб ізнову добрим молотником стати.

— На чорта я буду привчаться? — визвірився сердитий Роман.— Разлі ви думаєте, що я буду гупать тут із вами по остюках цепом?

— А хіба ж ти думаєш, що хліб сам буде робитися, сам і в рот кластиметься?

— І без етого дурацкого дєла сит буду!

— Ану як?

— Разлі я сібє служби не знайду? Вот пойду в ікономію і прикажчиком поступлю.

— А що ж, добра штука,— відказав спокійно батько.— Аби прийняли.