Роман сів, закинув ногу за ногу, витяг коробочку з цигарками, відчинив і простяг до вчителя:

— Не вгодно ли,— хорошоє разліченіе.

Учитель узяв цигарку, і вони закурили. Роман, ламаючи свою мову ще дужче перед «образованим чоловіком», почав виясняти, чого він прийшов. Вернувся з города, ну, а на селі «скучно», бо скрізь сама мужва і нема такого чоловіка, щоб із ним можна було про «образовані» речі розмовитися,— тільки й є, що вчитель та врядник, та ще писар… Дак от він і прийшов.

Учитель почав уже розуміти, кого він перед себе має,— спершу він подумав, що це щось інше. Сам учитель був з таких, як і Роман: через двокласову сільську школу потрапив до вчительської семінарії. Як довчився в ній, то його мали настановити за вчителя в його рідному селі, але він сам того не схотів, бо там з ним усі будуть запанібрата. Був з тих учителів, що, вилізши з «мужиків» у «пани», силкуються якомога дужче відрізнитися від мужика, сахаються, як нечистої сили, знатися з ним і виглядають собі якої багатої управителівни, чи дочки грошовитого глитая з мужиків, чи хоч удови якого полупанка, щоб, оженившися, покинути нелюбе й нудне вчителювання та й перейти зовсім на «панську лінію». Роман був перед ним уже занадто низький, бо вчитель нижче писаря, врядника та крамаря Сучка і не дивився. Тільки він іще не певний був, чи справді Роман мужик. От і прізвище його… Сивашов… Сивашов… Не чуть у нашому селі Сивашова… Але враз ізгадав:

— Та вы должно Пилипа Сиваша сын?

Роман трохи почервонів і почав виясняти, що хоч сьому й правда, але всі його на службі звали «Сивашов», бо як простий чоловік, то буде Сиваш, а як «образований», то — Сивашов.

Тепер учитель уже знав, що нема чого йому знатися з Романом,— це тільки пошкодить йому, принизить його перед його «панськими» знайомими. Надто він був сьогодні сердитий: учора звечора він мало не до світу гуляв у карти у батюшки і програв сім рублів. А в його саме не було тепер грошей, бо влітку на гроші скрутніше: взимку школярі (вони в його муштровані) раз у раз носять йому всякі ковбаси, сало, а то так і сахар навіть, то менше доводиться витрачати. А тепер усе з готовеньких грошей! Добре ж, як він сьогодні (має покликати всю компанію до себе) та одіграє, верне своє, а як же ні? Все це гнівало вчителя, і він сердито сказав Романові:

— Ну, мне теперь некогда… У меня дело есть…

Роман почервонів і встав ображений.

— Как завгодно…

Він простяг був знову руку, але тепер уже учитель не дав йому своєї. Зовсім збентежений, Роман швидше пішов з хати і чув, як слідком за їм учитель пробубонів:

— Всякий тебе хамлюга лезет знакомиться!

Поки вийшов Роман на вулицю, його збентеження минулося, і він тільки був страшенно лютий на вчителя за образу. «До кого ж би мені ще піти?» — думав він і побачив зараз же біля школи волость. Повернув до неї.

Тут уже йому пощастило, бо виявилось, що писар був його колишній товариш. Батько його ще хлопцем оддав до щколи аж у містечко, там він і вивчився на писарі. Цей сам добре вмів «по-образованому» і радий був Романові.

— Сідай, брат, сідай! У нас у волості нікого нема: старшина, староста і всяке начальство подалося снопи возить,— дак я сам тут і старшина, і староста, і все.

Роман сів біля столу, покритого зеленим, старим, скрізь чорнилом заляпаним сукном. Писар, Григорій Павлович Копаниця, був таких літ, як і Роман, але вже добре відпасся на волосному хлібі, і його заялозений піджачок був вузький на гладкі плечі. Він крутив свою руденьку борідку і залюбки розказував Романові, який йому великий клопіт у волості, що старшина дурний, він сам усе мусить робити, і за себе, і за старшину справлятися, а плата мала, а «так собі посторонній доход тоже не значительно большой». На домик так-сяк збився, а більше й ні з чого…

Тоді почав розказувати Роман, як він жив у городі — спершу в солдатах, а  тоді на службі в палаті; тільки він уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був «таким служащим, што, знаєш, над-зираєть за йзданієм».

Тоді збалакались за мужиків, і писар їх лаяв, що народ став неслухняний і все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов і не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звісно, що опріч годової плати, треба писареві і за кожну роботу — чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що — окремо заплатити… а мужик коли й скаже, що принесе мірку картоплі, то пришле тільки півмірки, і отак усе…

Гомоніли довгенько,, аж поки писар сказав:

— Ну, знаєш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обідать! Пошаную тебе для нового знакомства!

Роман томy був дуже радий-. Вже виходячи, стріли на порозі врядника Івана Ілліча, трохи старішого за їх обох чоловіка, непоганого з себе, з підстриженою гострим клинцем. борідкою. Писар зазнайомив його з Романом та й теж покликав до себе обідати. Цей хоч і пообідав, та не мав зараз чого робити, то пішов.

Писар жив у гарненькому домику, прибраному по-міщанському, з стільцями, з топчаном, з комодом та стареньким буфетом, поставленим у найпараднівну хату, з яснофарбованими малюнками під склом по стінах. Видко було, що добродій Копаниця даремне звав «так собі посторонній доход» «не значительно большим». Гостей стріла писарка — молода, обгодована і свіжа молодиця-моргуха.