Проказавши це, відійшов назад і сів на рундуці на ослінчику. За ним виступив Рябченко:

— І по-моєму, громада не по правді робить з Денисом Пилиповичем. Коли так, то й я слідком за їм: землі нікому не дам і з позичками царамониться не буду.

— Та вже й я не інак робитиму, — озвався Остап, а за ним і Денисів тесть Манойло, а за Манойлом — Сучок.

Всі ті похвалки падали на громаду, як довбня волові на голову. Голова запаморочувалась.

— От так, як зараз казано, — так і я робитиму з вами! — гукнув Копаниця. — Чули?

А вони це так добре чули, що відразу не знать де й поділася вся та смілість, той громадський запал, що тільки оце зараз охопив їх. Стояли похнюпившись, і кожен думав про те, скільки він винен Денисові чи кому з його полигачів, де він візьме грошей, щоб вернути ту позику, в кого він братиме восени землю, куди віддасть на пашу товар…

— Чули? — гукав Копаниця. — Коли не позакладало, то тепер бачите, куди треба завертати! Отже, хто хоче продати Денисові Пилиповичу Сивашеві землю — зоставайся там, де стоїш, а хто не хоче — виходь ліворуч за колодки.

Зінько, Карпо, Васюта, Грицько та ще чоловік десять, а серед них Дмитро, Михайло та Савка, перейшли ліворуч. Всі інші, величезна більшість, стояли мовчки, похнюпившись.

— Люди добрі! — скрикнув до них Зінько. — Та що ж це ви робите? Ви ж самі себе продаєте!

— Мальчать! — крикнув старшина. — Що ти мені тут бунт заводиш? Я тебе в холодну закину! Я тебе в стан одішлю!

— Годі! — відказав Зінько. — Що це ви так з холодною розносилися, що все мене закидаєте? Я не бунтую, я правду кажу. Панове громадо! Сором вам, що ви такі боязкі! Невже ж ніде нема правди на світі, тільки в багацькій кишені?

— Десятники! Беріть його в холодну! — репетував старшина.

Десятники нехотя підійшли до Зінька.

— Братики, — промовив до їх Васюта, — не будьте свиняками! Бо щоб я здох, коли першому, хто до його торкнеться, не погладжу його свинячу морду оцією штучкою! — І він підняв свого здоровенного кулака.

Десятники стали, не знаючи, що їм робити. Але й старшина, бачачи, що вже починається щось непевне, облишив Зінька, мов забувши за нього, і гукнув на писаря:

— Семене Семеновичу! Пишіть приговор о продажі обчеської землі Денису Пилиповичу Сивашу!

— Ще вчора написав! — одказав писар.

— Одбирать руки! — звелів старшина. Двоє письменних пішло у стовпище відбирати в неписьменних руки. Звичайно підписувались за їх і без цього, але що тепер було таке карлючкувате діло, то старшина звелів зробити й це. Двоє людей штовхалося серед стовпища, а стовпище стояло похнюплене, понуре…

Зінько мовчав, не знаючи вже, що діяти, бачачи добре, що тут уже ніщо не поможе. І враз мов полум’ям обняло йому голову, і він, сам не знаючи, нащо це робить, кинувся до Дениса і, стискаючи кулаки, скрикнув:

— Дерилюде! Всіх проглинути хочеш? А бодай би ти подавився на цьому місці!..

Ще одна мить, і Зінько вдарив би Дениса, збив би його додолу, під ноги… Але Денис, ізроду не бачивши Зінька такого роздратованого, злякався й скрикнув:

— Господин старшина! Я протестуюсь… Він мене вб’є!..

Це перелякане обличчя, цей повний страху голос одразу спинив Зінька. Він спустив руки.

— А, так! — скрикнув старшина. — Десятники! Роти пороззявляли, стоять, як стовпці… Беріть його!..

Але поки десятники наблизились, Карпо взяв Зінька за руку і вивів його з громади.

— Ходім, брате! Нема вже чого нам тут робити!.. Вони пішли.

— Ну й падлюки! — лаяв громаду Васюта. — От свиняча порода!

— Вивішав би всіх! — похмуро й прикро сказав Карпо.

— Таку землю, таку гарну землю та й віддати! — бідкався Грицько.

— А ми ще клопочемось за їх, за громаду! — казав Карпо. — Та наплювать на цю громаду, — вона доброго слова не варта.

Зінько нічого не сказав, тільки важко дихав, стискаючи зуби.

— Усі в їх у руках, як риба в волоці в матні, от що! — казав Грицько. — Схоче — випустить, а схоче — в юшці з’їсть.

— Були там такі, що й не в матні, та й ті в свинячий слід побігли, — відказав Васюта.

— Праведний чоловік ніякого лиха не злякається, а злочестивий і без лиха лихо діє, — правив своє Карпо. — Чого ж ми будемо за їх клопотатися, турбації собі завдавати? Не дурно сказано, що покиньте мертвих свої мерці ховати, — отак і це.

— Ат, облиш-бо, Карпе! — відказав гірко Зінько. — Неправду ти кажеш, та нехай іншим разом, а то тепер…

Він не доказав, що йому було тепер так тяжко й гірко, що не хотілось і розмовляти.

Похмурий вернувся він додому, і Гаїнка не могла його звеселити ніяким своїм примилянням та щебетанням.

Довго не спав тієї ночі Зінько за думками. Не раз та й не двічі доводилось йому нещасливо ставати в громаді проти тих людей, що й сьогодні, але ніколи не було йому це так тяжко, як цього разу. І не через те тільки, що саме діло було не маленьке, задля громади важне. Ні, дедалі все дужче й дужче опановувала Зінька одна думка й не давала йому спокою: думка завести в громаді такий лад, щоб по правді все робилось, хотілось бачити свою громаду в усіх справах розумною, правдивою та дружною. Тоді б усім було добре, всі щасливо та гарно жили б. Багато вже думав Зінько про те, яким робом це зробити, та не міг ні до чого путящого додуматися, до такого, щоб одразу воно взяло та й повернуло всіх людей на кращий шлях. Додумався тільки до того, що йому самому треба завсігди робити так, як він хотів би, щоб усі робили, та й інших нахиляти до того. Та цього ж, мабуть, мало. Бо от же й він, і товариші його того додержували, а нічого сьогодні не вдіяли…