— Старшина! Старшина! — загомоніли навкруги. Розмови стихли, всі глянули на рундук і поскидали шапки, здоровкаючись. Там стояв Копаниця із знаком на шиї, а біля нього писар, держачи в руках якісь папери, та староста. Громада зовсім ущухла, дожидаючися, що скаже старшина.

— Ну, сходка починається! — промовив Копаниця голосно. — Семене Семеновичу, читайте бумаги!

— «Предписание уездной земской управы от 19-го апреля сего года за № 1829. В виду появления на рогатом скоте эпизоотии ящура озаботиться… » — читав писар щось мудре, а громада слухала.

— Розшелепали? — гукнув Копаниця. — Хвороба, дак щоб береглись!

— Яка ж хвороба, коли про ящірок? — питався хтось серед людей.

— Дак ото ж і звелено, щоб не їла скотина ящірок, а то буде така хвороба, пизотія називається, — розказував хтось мудріший.

— Та де ж це видано, щоб скотина ящірки їла? Таке вигадають! — сказав якийсь дід, махнувши рукою.

— Ат! Які там ящірки? — не згоджувався один дядько. — Хіба не чуєш? Про я щ у р а, а не про ящірок написано. Щоб дівчата й парубки не гуляли повесні в ящура, а то на скотину моровиця буде.

— Пху, чорт батька зна що! І за дідів, і за прадідів наших гуляли в ящура, та й не було нічого скотині, а тепер маєш: уже й того не можна! Що ж це за напасть така? — сердилися люди.

— Не розсуждай! Коли пишуть, спольняй, і більше нічого! — гримнув старшина. — Продольжайте, Семене Семеновичу!

— «Предписание господина станового пристава первого стана от 15-го мая сего года за № 2734 о немочении конопли в реке… под угрозою штрафа в два рубля, для чего копать бассейн, собрав на этот предмет по двадцять коп. с двора».

— Чуєте? Щоб конопель не мочили в річці, а то штрапу два карбованці!

— Та де ж ми будемо мочити? Оце лихо! Хіба ж нам без конопель жити? — почулися голоси.

— Не вигадувать! — гукнув старшина. — Сказано не мочить, дак не мочить! Спольняй, і більш нічого! Як зберете по двадцять копійок з двора, то тоді волость дозволить мочить, де хочеш.

— А що там іще сказано копати? — допитувався хтось.

— Нічого не копати: знеси на волость по двадцять копійок з двора та й мочи, де хоч, а не принесеш — штрап і в холодну! — відказав Копаниця. — Продольжайте, Семене Семеновичу!

Семен Семенович іще чимало «продольжал», вичитуючи і про те, щоб заплатити земству гроші за пожарку, і про те, що «розіськуються беглі рештанти», і про всячину іншу, але всі слухали це мало, більше пускаючи крізь уха, бо добре знали, що не про це їх сюди покликано. Врешті, як уже все попрочитувано. Копаниця спитав писаря:

— А що, Семене Семеновичу, більше нема ділов?

— Нема, усе.

— Ну, дак і додому можна… А втім, стривайте! — припинив він громаду, мов тільки тепер ізгадавши те, що хотів казати. — Ще одно невеличке діло є… От ви знаєте, що у нас є пересельські наділи… Ми за їх громадою платимо поземельне і всі відбутки відбуваємо, а за що? Бог його святий знає! Чи не краще було б нам узяти та продати?..

— Продати! продати! — зарепетували з усієї сили Денисові прихильники, але зарепетували занадто рано, бо Копаниця зараз же гримнув на них:

— Цитьте ви! Дайте сказати!.. Бачите: якби найшовся добрий чоловік та продати йому, то був би нам бариш, а тепер маємо саму втрату. Ми б на ті гроші могли що добре зробити. Як ви про це думаєте, люди добрі?

— А яку ж. ми маємо втрату, — задзвенів із громади Зіньків голос, — коли ми тую землю наймаємо і тими грішми і всі оплатки відбуваємо, ще й зостається?

— Хто це говорить? — зикнув Копаниця.

— Я! — промовив Зінько, виступаючи з громади.

— І я! — виступив за їм Карпо.

— Та й я! і я! — озвалися один по одному Васюта, Грицько, Дмитро, Михайло, Савка і ще кілька голосів із стовпища.

— «І я! і я!» — перекривив старшина. — Роз’якались як! А ви ж по чому знаєте, що ще й зостається? А може ж, іще й не стає?

— А по тому, що Денис платить за десятину більше, ніж із тієї десятини оплатків іде, — сказав твердо Зінько. — Хіба не так! Хіба цього не записано в книгах? Коли не записано, дак треба довідатися, куди ті гроші йдуть.

Старшина побачив, що наскочив на слизьке, і зараз звернув убік:

— Гроші всі цілі і записуються куди треба, — ти мені того не розказуй! Як ти можеш казать, що гроші кудись діваються? Мені вся громада вірить, мені все начальство вірить, а ти мені смієш казать, що в мене гроші пропадають! Та я тебе зараз у холодну закину!

— Стривайте-бо, не так швидко закидайте! — відказав спокійно Зінько. — Я не казав, що у вас гроші пропадають, а це ви сказали, що не стає грошей на оплатки, дак я й хочу знати — куди ж вони йдуть?

— Я кажу тільки, — перепинив йому старшина, — що вигодніше громаді ту землю продати та мати з грошей процент.

— Вигодніше! Вигодніше! — зарепетували Денисові прихильники. — Продати!.. Аби чоловік добрий знайшовся!..

— Та є такий чоловік, — гукнув старшина. — Он Денис Пилипович, мабуть, купив би.

— Гаразд!.. От і добре!.. Продати Денисові Пилиповичу!.. Продати!..