— Воно звісно, як громадська справа, то треба… Тільки знаєш, Зінечку, якби так, щоб громадському доброві манюпусінька часиночка, як ніч у жнива, а нам удвох — велика, як день улітку.

Зінько засміявся:

— Моя ясочко! От упораємось якось із тією землею, то й буде все гаразд. Моя ти щебетушечко!

Вона голосно засміялась і засипала йому все обличчя й голову дощем квіток, тільки що нарваних унизу на леваді.

— А сьогодні ж ти недовго будеш у Грицька? — спиталася.

— Ні, недовго.

— Гляди ж! Не сиди до півночі! У! Я через тебе тільки квітки мої порозсипала! Бачиш, от братик та сестриця: це брат із. сестрою побралися… Боже ж, гріх який! А тоді як розпиталися, хто вони!.. Дак брат і каже:

Ходім, сестро, горою,
Розсіємось травою:
Ой ти будеш синій цвіт,
А я буду жовтий цвіт…
Будуть дівки квіти рвать,
Нас з тобою споминать…

Оце я кажу, а може, вони чують мене!..

— Хіба ж квітки чують? — спитав, сміючися, Зінько. — Адже вони неживі.

— Атож, неживі!.. А чого ж то, як садовина не родить, то на святий вечір дідусь беруть сокиру та й ідуть до груші або до яблуні, та й нахваляються, що рубатимуть: «Як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на вітер порозпускаю!» Дак воно злякається та й родить.

— Та це байка! От заговори зараз до цього дуба, то нічого не розбере.

— А, може ж, і розбере! Береза хвалилася своєю корою та й каже дубові: «Давай мінятися!» А дуб каже: «Не хочу — мене тільки кора в світі й держить».

— Дак вони ще й розмовляють?

— А то ні? Воно все говорить проміж себе. Один чоловік та знав розбирати і звірячий, і пташиний, і травиний, і всякий голос… дак, було, йде, а вони, зілля, проміж себе розмовляють. Я, — каже одно, — від того. А те: а я від того… я від голови… я від любощів… Так і розмовляють… Найбільше вночі… Зіллечко до зіллечка прихиляється, зіллечко до зіллечка озивається… І-і! Аж дивно й страшно, як подумаєш!

Вона аж іздригнулася.

— Чого ж тобі страшно?

— Воно не страшно… а так… як от на Великдень усі люди і батюшка перед церквою стоять, перед дверима зачиненими, та: Христос воскрес! А воно відтіля, як з того світу: воістину воскрес!.. Та й одчиниться!.. Ой!.. І дивно, і страшно, й весело!.. Усяка травинка на світі жива… От ходиш так, думаєш, — воно так собі, як камінь, аж воно — живе, і чує, і розбирає… І земля чує, і трава чує, і дерево чує… А ми не чуємо їх… Може, й вони мене не чують, тільки себе… І я серед їх, як травинка, манюсінька травинка…

Вона заплющила очі і знову здригнулася:

— Ух!..

— Чого ти?

— Мені вже здалось, що я травинка.

— Серденько моє, це все казки. Воно не так на світі, як ти думаєш. — І Зінько почав їй розказувати, що він у книзі читав про те, як рослини живуть. А вона, втупивши в його свої мрійні оченята, слухала мовчки, і їй уявлялося, що вона така травинка-травиночка дріб-нюня-дрібню-усінь-ка на цьому широкому світі!.. Така манюня!.. І хтось прийде та й зірве її, а їй буде боляче-боляче!.. Ох, може, їх і рвати гріх, ці билиночки-квітиночки?.. Ці билиночки, ці квітиночки, що ростуть-цвітуть серед долиночки.

— Зіньку, скажи, чого це так: іноді нічого не заспіваєш, а іноді саме складається?

— Що складається?

— Пісня… От, кажуть, на морі е такі морські панни — співають так гарно… повипливають на хвилі — самі гарні-прегарні — та як заспівають, то й море стихає… слухає… А люди ходять понад берегами та дослухаються тих пісень, та й собі переймають… З того й пісні, кажуть, на світі… А от я тих дівчат морських і не чула, а пісні складаються…

— Та як же то?

— Та… от… Ну, от дивишся на щось… або от згадуєш щось, а воно одно до одного й тулиться… і співається…

Вона заплющила очі й почала стиха співати:
Oй билиночка до билиночки прихилялась,
А до милого та милесенька пригорталась.
Травка хилиться та синенькими квітоньками,
Мила дивиться та ясненькими оченьками.
Удвох будемо, он билинонько, процвітати…
Удвох будемо, ой милесенький, пробувати!..

— От ба: це про тебе та про мене пісня!..

— Дак ти ще й пісні складаєш?

— Хіба я її складала? Воно саме… От так почне, почне тулитися… нижеться, як разок намиста… а тоді щось і вийде…

Зінькові сподобалось це. Він почав прохати Гаїнку, щоб іще щось заспівала. Але вона схопилася з місця і замахала руками:

— Ні, ні! Не хочу!.. То так, як саме набіжить…

— Гаїнко! Гаїнко! — почувся голос у садку. — Де ти?

— Мати кличуть, — промовила Гаїнка й побігла до хати.

Зінько зостався сам. Була неділя, і він одпочивав. Лежав нерухомо й дивився поперед себе. Його хата й садок були на горі, і звідси видко було йому за малим не все село. Біленькі хатки з темними й жовтими солом’яними покрівлями визирали, весело всміхаючись, з невеличких садочків, що зеленіли мало не в кожному дворі, — мов дівчата позаквітчувались та й повиходили на вулицю всім гуртом. Біля хаток де-не-де ворушилися люди, по дворах вештались, вулицею помалу йшли або сиділи під хатою, розмовляючи. За все вищі були великі верби гіллясті; вони широко розкидалися вгорі і над хатками, і над тими садочками, зеленіючи ясно на блакитному небі. їх так багато було, що вони затуляли частину хат, і все село здавалося якимсь садом-гаєм, що серед його побудовано було оті маленькі людські осельки.