— Вчіться думати… Іч яка! Та в мене, дочко, вже голова від думок пухне! Я ж не отой тобі трактор, що за нього тракторист думав, у мене своя голова на плечах, вона від думок уже посивіла… Буває, ночами не сплю та все розгадую: що ж то було за шаманство? Що за криваве затьмарення на всіх нас тоді найшло? Цькували один одного… Створили собі ідола і давай перед ним розбивати лоби…
— Так, було, — згодився Дорошенко. — Соромно. Перед цілим світом соромно.
— Вони, молоді, думають, що все це так просто собі: батьки погані, батьки культовики, а ми ось чистенькі, ми янголята… Ще побачимо, що буде з тих янголят. Під пластинку крутитися — це одне, а жити… Днями приїхало двоє таких жевжиків найматися на роботу. «А це правда, — питають, — що у вашому радгоспі красти не можна?» — Правда. — «Тоді це нам не підходить», — і повіялись за вітром… Ні, нас не так вчили, не такого ми гарту. Схопишся вночі, глянеш: десь забагровіло в степу — ти вже й мчиш туди, переживаєш. Прискочиш, а вони стерню палять… їм твоя тривога незрозуміла. А ми ж звикли до того, що слово старшого для тебе закон, бо все в житті на дисципліні тримається, і якщо я тобі батько, то не забувай, що я за тебе й відповідаю… Не ждав, не ждав я, що вона так мене поганьбить, — знов перейшов Яцуба на своє наболіле. — А я ж її й пальцем ніколи не торкнув, як обіцяв покійній дружині. — Голос його здригнувся.
— Повір, вона ще порадує тебе, — сказав Дорошенко. — Ще батькові слави там, честі добуде.
— Ти так гадаєш?
— Ось побачиш.
— Ох, якби ж то, якби ж то… А втім, не безсердечна ж вона! Не може ж бути, щоб зовсім відцуралася батька, щоб зненавиділа назавжди. — Його великі очі аж налилися сльозами. — Не зовсім пропащий же він! Хай покрутило його та покривило, але ж і з карельської берези теж меблі роблять, хоч яка покручена…
Запилюжена парокінна тачанка зупинилася навпроти сарая, молодий агроном, не встаючи з сидіння, гукнув Яцубі:
— Дим якийсь он на схід… Так, ніби на Четвертому відділку.
І цього було досить. Яцуба-командир був уже на ногах, вже владно вдарив на сполох мідний пожежний дзвін, і шофер, що, розпластавшись, спав під сараєм, схопився очманіло і, ще, здається, й не прокліпавшись, кинувся виганяти машину з сарая.
— А якщо то не пожежа, — додав агроном услід Яцубі, що вже вскакував до кабіни, — то поможете деревця поливати… Там побачите — бензовоз уже поливає над шляхом…
— Єсть! — почулось у відповідь.
Коли пожежна цистерна помчала, Дорошенко вийшов на шлях до агронома і став вглядатися в обрій. Диму ніде не видно було. Вихор далеко степом пішов, але ж вихор той не погасиш…
— Ложна тривога, — весело сказав агроном. — Там діти навесні деревцями шлях обсадили на Рибальче, так треба полити, бо така суш… Бензовоз уже поливає, а чого ж цій гуляти?
І його тачанка легко полинула далі.
«Ох, впізнаю свою Таврію», — посміхнувся Дорошенко, прямуючи пустирищем побіля ще не заповненого водою великого ставка, що його тільки вирили цього літа. Пахом Хрисантович пишався цим ставком. «Бачиш, круглий, як телескоп», — казав він, показуючи Дорошенкові цей порожній кратер водойми, на дні якої зараз уже поблискувало дзеркало води, що її тільки почали напускати.
За ставком на цьому ж пустирищі будують нове приміщення ферми. Воно незвичайної форми: дугасте, довге. Як ангар. Як станція степового метро. Бригадиром будівельників тут теж товариш Дорошенкової молодості — Андрій Бойко, жилавий, легкий, ніби висушений часом чоловік з веселими, поривно-молодими очима. У робочому фартусі, з кельмою в руці спускається з свого ангара, питає моряка зацікавлено:
— Про що це тобі Яцуба там жалі виливав? Про дочку все? Мабуть, і сльозу пустив?
— Та воно таки йому болить…
— О, ти пожалій його, пожалій! А чи він би тебе пожалів, коли б ти йому тоді в руки попався? — Очі блиснули гостро, хоч губи ще посміхались. — Співучасник терору, і таким він для мене і вмре!
— Віритимем, друже, в прогрес, — напівжартома сказав Дорошенко. — Не можна, кажуть, людині помолодшати, а подобрішати завжди можна.
— Добра від нього не було й не буде. Думаєш, він роззброївся? На словах! А потайки на кожного з нас діло веде. Ото якось ти розповідав біля майстерень про Хіросіму. Тільки пішов, а він услід: «Що він носиться з тією Хіросімою. Ми страшніше бачили. Зарядив нам: Хіросіма та Хіросіма! Тільки молодь нашу розмагнічує, а їй ще, може, воювати…» Так що діло й на тебе є.
— А кат із ним, із тим ділом, — відмахнувся Дорошенко і став оглядати будову. Бригадир, обрадуваний увагою до своєї роботи, став жваво розповідати, як виникла думка будувати такі арчасті безлісні ферми.
— На свій страх і риск! Вичитали в одному журналі опис такої споруди — давай, думаємо, спробуємо й ми. І, як бачиш, виходить. Цемент та цегла. Ніякого тобі дерева!
— Втримається, не обвалиться?
— На Шостому відділку хіба не бачив? Вже один корівник стоїть такий. Як дзвін! Ми коли вимурували його, то спершу випробували на міць: всією бригадою забрались на самий верх і давай гопака гуртом. Хлопці ось як вдарили… Видержав.