Дорошенко піднявся на ґанок медпункту, постукав. Двері відчинились. На порозі з’явилась фельдшериця в білому халаті, розгодована, повновида, здається, якраз Яцубина подруга життя.
— Що вам треба?
— Прийміть хворого.
— Це ви — хворий?
— Ні, я здоровий. Хворий там, — Дорошенко поглядом вказав на безтарку.
— А чого ви втручаєтесь? Хто ви такий? Ви новий директор радгоспу? — В цьому почулося бажання дошкулити.
— Я не директор радгоспу. — Дорошенко відчув, що сліпне від люті, від нахлинулої в голову крові. Все ж зусиллям волі він стримав себе, сказав твердо, вимогливо: — Хворий в безтарці, і негайно звольте його прийняти!
Своїм владним тоном він, здається, таки осадив цю нахабу. Фельдшериця, задкуючи, забелькотіла щось знову про ліжка, про те, що без лікарки вона не має права… На гомін, одначе, вискочила десь із внутрішнього двора й сама лікарка — молода і досить гарненька особа з фарбованими віями та модно напущеною на лоба зачіскою, аж не вірилось, що така молода і, сказати б, цілком сучасна дівчина вже встигла стати такою бездушною. А в інституті сама ж, певно, обурювалась бюрократами, їхньою черствістю… З’ясувалося невдовзі, що хворого справді тут нема де покласти, до того ж таким хворим потрібен особливий режим, темна кімната, і мусять лежати вони на голих дошках… Треба, одне слово, везти в районну лікарню.
Дорошенко чемно взяв лікарку під руку, підвів до безтарки:
— Сідайте. І відвезіть його. І зробіть все, що треба. Ви така юна — бездушність вам просто не личить.
Лікарка залилась ніжним рум’янцем, аж маленькі вуха в кліпсах порожевіли. Дорошенко допоміг їй забратися в передок безтарки, й вона мовчки влаштувалася там, поруч з Варкою, і вже її стрункі дівочі ноги зібгано стоять поруч з Варчиними бугрувато-важкими, в темних вузлах набухлих вен.
Варка, випроставшись, торкає віжками коней, і безтарка з торохкотінням віддаляється вуличкою в степ…
А капітан Дорошенко після цього заверне на пошту і, дізнавшись, що ніякої телеграми нема, прийде додому, вип’є ще склянку материного трав’яного настою, вгамується, перепочине під захистом цілющої материної турботи.
Коли він приляже на канапі, а мати, присівши біля вікна з якоюсь роботою, поглядає на нього своїми темними пронизливими і ніби очужілими очима, і чоло її час від часу хмуриться в задумі, а вуста щось мимоволі шепочуть, — синові часом здається, що вона й справді володіє гіпнозом або ще якоюсь силою і вміє «поробити»… Досі переповідають в радгоспі, як вона одразу після війни, коли сила-силенна пацюків розвелася на фермах, нібито викликала їх з приміщень, вивела й повела степом у бік моря і як вся ота отара пацюків слухняно за бабою йшла… Тоді ж, після війни, коли тут ще не було лікарів, з усіх усюд несли до неї дітей лікувати від «младенчеського», пізніше навіть і медики визнавали, що «бабині купання дають певний ефект»… Яке це складне створіння, людина! Як багато ще в ній нерозгаданого, сил недосліджених…
Давно вже він збирався запитати матір про таємниці її лікування, а коли зараз запитав про це:
— Як ви лікуєте, мамо, людей?
Вона відчула себе аж ніби незручно:
— Кого як… Кого зіллям… А кого можна лікувати болем… Чи помислом… Чи добрим словом…
Всі ці дні, що він уже вдома, мати тільки ним і живе, ласка її невичерпна, але іноді йому здається, що й рідній матері він був дорожчий отой — морський, буряний, той, що долав урагани, зазнавав небезпек, викликав тривогу за себе, а не цей безкрилий, тихий, домашній… Звичайно, не той випадок в океані спричинився до його довготривалої відпустки. Він не опромінений. Це показало обстеження, — гіпертонія розгулялася, та й усе. І що зір погіршився — це, певне, теж тимчасово. Зараз уже навіть краще…
Ще б хоч один-однісінький раз відчути себе серед просторів океанічних… І хоч після того випадку, який ледве не скінчився для його судна трагічно. Тихий океан перестав для нього бути вільним і чистим океаном його молодості, бо там діялось щось брутальне, його отруювали, над його одвічною чистотою глумились, — проте Дорошенко почуває й зараз непереборний потяг бути там. Він готовий на все. Йому навіть здається, що й тоді, в океані, не тільки зустрічний тайфун загнав їх у ту небезпечну зону (офіціальна версія: обминали тайфун!), а ще й якесь підсвідоме бунтівливе бажання підказало йому той ризикований курс, бажання своєю присутністю захистити океан, його життя, його чистоту… В рейс! Хоча б в останній, хоча б у найтяжчий… Не бути тільки забутим, не відчути б себе за бортом, як буває, коли вночі шквалом змиває людину за борт, і судно пішло, і крику твого вже ніхто не почує… Мати, як ніхто інший, розуміє його теперішній стан, розуміє вона те глибоке сум’яття, що весь час живе в ньому: від неї не приховаєш за зовнішньою витримкою душевне тоскно-жагуче ждання, ждання того, що може ніколи й не статись…
Чи буде виклик? Чи потрібен він ще пароплавству, бодай на портову службу чи на роль капітана-наставника, коли вже вважають, що судноводіння не для нього?