— Світло!
— Єсть світло!
І враз на всіх так і б’є злива світла, на якусь мить люди аж мружаться, засліплені, наче юпітерами, гронами електроламп, що їх ще вдень рясно понавішували на деревах Кузьма та Віталій, головні освітлювачі сьогоднішнього вечора.
Музика ллється, а члени батьківського комітету вже припрошують людей до столу, довготелесий майор Яцуба в старанно випрасуваному костюмі з китайської чесучі з натхненням в голодних очах енергійно порядкує, розподіляє місця, вносячи лад і поправки на ходу. Після неминучих в таких випадках вагань та церемоній учасники вечора кінець кінцем розсідаються, чемно займають місця за цими лабораторними столами, де сьогодні не колби та реторти стоять, а буфетні делікатеси та пляшки з лимонадом. Осторонь столів під кущами лисняться, правда, й барильця з вином власного радгоспного виробу, але вони поки що перебувають на якомусь напівлегальному становищі, бо майор Яцуба як голова батьківського комітету до останнього моменту був категорично проти хмільних напоїв на шкільному вечорі і, здається, тільки тепер оце зм’якшився, після того як стало відомо, що донька його Ліна вийшла на срібну медаль. Це ж подія! Глянувши на відставника збоку, можна подумати, що він сам персонально одержав цю медаль, — так гордовито, упевнено тримається його сива голова на високій витягнутій шиї. Радість його побільшується ще й тим, що медаль, яка дісталася Ліні, вислизнула з рук іншого претендента — Лукіїного сина, цього невдалого генія в трусиках, який перед самим фінішем на чомусь спіткнувся, вхопив пару четвірок, за що й має не медаль, а дулю під ніс! Такий поворот справи просто ощасливив Яцубу: хай знає голова робіткому, як треба виховувати власних дітей. Лукію це, видно, шкребе за душу, а тому радіохуліганові, здається, й за вухом не свербить, уже він посміхається, когось висміює в гурті хлопців, що, понахилявшись, з комічними гримасами розглядають етикетки на пляшках лимонаду (лимонад поставлено десятикласникам якраз з ініціативи Яцуби). Майор почуває, що саме в тому хлоп’ячому гурті й до нього самого гніздиться насмішкувата неповага, і хоч з людьми він сьогодні тут добрий, великодушний, але коли в полі його зору опиняється розхристано-безтурботний Лукіїн скептик, чи ротатий син Осадчого, що ростом вже переганяє батька, чи неприязно-чемний Стасик-переселенець у своїй вишитій гуцулці, то густі брови Яцуби мимоволі насуплюються, а погляд стає тягучим, важким.
Дочку свою Яцуба посадив так, щоб вона була на виду, щоб міг він не спускати з неї ока, та, зрештою, як медалістка, вона й має право тепер сидіти найближче до цього поперечного столу, за яким розміщається так би мовити, президія сьогоднішнього вечора.
Ліна — худорлява, серйозна дівчина, з великими, як і в батька, блискучими очима; сьогодні вона не в стандартній шкільній формі з фартушком, а, нарівні з більшістю дівчат, в білому випускному платті, з-під вирізу якого виглядають її худенькі ключиці. Медаль далася Ліні нелегко, під очима аж синява підковами лягла. По напруженій наструнченій позі видно, що дівчина й зараз все ще наелектризована напругою власних нервів, вона ще мовби аж не вірить і своїй медалі, і своїй першості; її темні, широко відкриті очі дивляться на батька ніби навіть злякано — цим поглядом, і гарним вигином шиї, і навіть отими ключицями, що виглядають з-під плаття незвично, беззахисне якось, вона зараз дивовижно схожа на свою матір у молодості. Тепер у неї вже не мати, а мачуха, бо першу свою дружину майор Яцуба поховав, ще перебуваючи на Півночі.
Півжиття його минуло там, де вічна мерзлота, де ніч по півроку, де влада його над табірним людом була майже безмежною. Люди, які поступали під його руку, всі були злочинцями, тавро злочинів прокляттям лежало на них, робило їх безправними, прирікало їх на безвідмовну йому підлеглість. І хоч пізніше з’ясувалося, що найбільше було там змовників змов сфабрикованих, диверсантів без диверсій, шпигунів без шпигунства і що всі їхні зізнання були тільки виплодом чиєїсь хворої фантазії чи їхніх власних кривавих марень, проте не йому, не Яцубі, було розбиратись тоді, хто з них винуватий, хто ні. Його справою було неухильно виконувати свою службу, і він її виконував, і навряд чи хто скаже, що він, «громадянин начальник», як його величали там, діяв протизаконне, давав кому-небудь карцера ні за що. Добре працюєш, навпаки, маєш від табірного начальника подвійну пайку хліба, перевиконуєш норми — дасть він тобі ще й «премблюдо» у вигляді тарілки сирої картоплі, і твоє право розпоряджатися нею на власний розсуд.
Там, в тих суворих тундрових просторах, в ночах табірного тяжкого існування побачили світ його крихітні доньки. Підростаючи, вони не знали, що таке виноград, вони не вміли їсти яблуко, зате змалечку вже вміли гризти сиру картоплю, що давала їм вітаміни. І коли, нарешті, Яцуба змушений був піти у відставку і переїхав на пенсійне життя сюди, то Ліна, його улюбленичка, й тут, в краю південної розкоші, в краю баштанів та виноградників, при нагоді ще бралася гризти зубенятами сиру картоплину, викликаючи регіт радгоспних дітей.