Заради своєї Ліни батько готовий хоч на дибу, нічого для неї не шкодує, вдома все підпорядковано одному — здоров’ю Ліни та її навчанню. Не може дівчина поскаржитись і на теперішню свою мачуху, колишню табірну фельдшерицю, яка ні в чому не перечить не тільки Яцубі, але не перечить і доньці. До Ліни мачуха незмінно послужлива й навіть запобіглива, і скоріше сама вона могла б нарікати на свою пасербицю за її уперту крижану холодність, якою Ліна карає мачуху за гріх її любові з батьком, — не може обом їм простити того, що між ними виникла близькість, коли мати була ще жива, тяжко хвора. Цей холод і душевну неприступність батько й зараз вловлює в очах Ліни за отією зовнішньою мовби зляканістю. Навіть в цей вечір, коли її руки так трепетно брали свій атестат зрілості та срібну медаль, не стала дочка по-справжньому веселою, не відтанула душею, не забула, видно, вчорашньої сварки із ним. Сварка виникла з дрібниці — зайшла мова про оформлення документів для паспорта, і батько мав необережність запропонувати дочці змінити ім’я, бо звати її, власне, було не Ліна, а Сталіна, але на батькову раду перейменуватись його Ліна-Сталіна так і скипіла, так і кинулась :
— Я вам не колгосп, щоб мене перейменовувати! Раніш треба було думати!
І справді, чому не подумав? Але ж усе було таким твердим і надійним, заміреним ніби на тисячоліття… А тут до паспорта доросла, і вже ускладнення, і вже, виходить, сам ти кинув, хай маленьку, а все-таки плямку на її біографію, на всі її майбутні анкети. Це неодмінно треба буде поправити, все, що торкається дочки, мусить бути чистим, бо цією доньчиною чистотою він ніби боронить і себе, захищається нею проти минулого, проти таборів, злочинів, проти всього, що його дедалі частіше починає гнітити…
За столами люди вже всілися, директор школи, підвівшись, просить уваги, і в цей час з’являється ще один жданий всіма тут гість, по якого бігала ціла делегація дівчат випускного класу: капітан Дорошенко. Тоня та інші дівчата, що бігали кликати капітана, аж сяють — дивіться, мовляв, кого привели!
Дорошенко приязно й неквапливо вітається з людьми; в своєму крислатому кашкеті та білому парадному кітелі моряка він справляє на присутніх враження якесь підбадьорливе, небуденне, хоч і щоразу він приїздить до матері саме таким: свіжий, підтягнутий, тропічними зливами скупаний, засмаглявлений на сонцях нетутешніх, повен пахощами далеких морів… Капітана садовлять на почесному місці — між Лукією Назарівною і директором школи, а майор Яцуба аж через людей простягає капітанові руку, бо з ним вони ровесники, спільно в комсомолі колись починалася їхня юність.
— Знов сходяться наші дороги, Іване! — голосно каже Яцуба. — А надовго ж були розійшлися! Доки ти десь там плавав по чужих морях, по кабаре та шантанах сигарами димів, ми тут культи будували та самі ж і розвалювали…
Перехопивши серйозний погляд дочки, Яцуба з гордістю вказує капітанові на неї:
— Ото моя медалістка, і по навчанню перша, і квіти вирощує — землі не цурається… Ще й на інструменті грає!
Капітан кивком голови вітає дівчину, що досадливе хмуриться від батькових похвал; так само вітається він і з хлопцями-десятикласниками, між якими саме втискуються їхні однокласниці, ті самі, що бігали кликати сюди капітана. З іронічними посмішками беруться хлопці за пляшки свого ситра та лимонаду, що педагогічне вишикувались перед ними, наливають цього дитячого напою спершу собі, потім дівчатам, а одна з дівчат — грайливоока така смаглявка, почуваючи на собі капітанів погляд, насмішкувато застерігав кавалерів:
— Тільки не дуже впивайтеся, хлопці, бо ні з ким буде танцювати!
Лукія, нахилившись до капітана, стишено-інтимно пояснює йому, що то дочка Горпищенка-чабана.
— Ох, крутиголова, натанцюється хтось від неї… І при цих словах вона мимоволі швидко і неспокійно глянула на свого Віталика, що зіщулившись сидів поруч з Тонею.
— Он воно що, — посміхнувся капітан своїй догадці.
Йому подобалася ця юна пара. Хлопець сидить ніби аж трохи знічений прилюдним сусідством з нею, з юною шкільною красунею, а вона так і пострілює на всіх своїми блискучими, як вишня в росі, очима, не всидить на місці, сміється, красується, знаючи й сама, що вона гарна і що їй сьогодні дозволено красуватись, розпустивши хвилясте волосся по плечах…
— Славного сина маєш, Лукіє, — каже капітан, затримуючись поглядом на Віталикові, мовби вивчаючи, що думає той упертий хлоп’ячий лоб під вицвілим солом’яним віхтиком чубчика, крізь який раз у раз весело зблискують зірки-іскорки очей. — Наче ще вчора я його на руках тримав…
Поряд з Тонею та Віталієм — рядком їхні однокласники, не всіх уже їх і впізнає капітан, — чий то? А чия то? Ростуть мов із води! Скільки плюндрували цей край, скільки мордували людей… Квітучу молодь, отаких же, як ці, юних синів і дочок народу, підлітків, майже дітей, виловлювали по степах, в загратованих вагонах відправляли на Захід, випікали на руках і на серцях невільницькі тавра… Скільком старшим сестрам та братам цього наймолодшого покоління так і не судилось вернутись з фашистських каменоломень, з каторги підземних заводів, з концтаборів, овіяних смородом кремаційних печей… А життя йде, і новою красою розквітає степ, і вже мовби у відповідь всім збанкрутілим завойовникам світу лунає цей молодий сміх, бурхають під зоряним небом веселощі цих життєрадісних, засмалених сонцем юних степовиків та степовичок… Налиті здоров’ям, широкоброві, з міцними руками, що вже торкалися праці, з почуттям гідності, що пробивається в кожному, вони ще всі в якомусь бродінні, то стануть серйозними, то знову розсміються, мов діти, згадуючи щось комічне, скажімо, той випадок, коли вони вперше зайшли в свою оцю новозбудовану школу, — в ній ще пахло тоді свіжою фарбою, і до чого не торкнись — все липне, і коли на уроці фізкультури в спортивному залі фізкерівник скомандував їм: «Ліворуч!» —то ніхто з них не міг виконати команду, бо п’яти поприлипали до підлоги!