Все, з чим Гриня стикається в чайній, мовби навмисне створене для того, щоб вивести його з душевної рівноваги, з йогівського супокою. У відділенім від залу марлевим запиналом закапелку, де висить умивальник, поналивано й брудно. Рушник висить на гвіздку такий, що його гидко взяти в руки. А ще гидкіше дивитись на отого чвару-п’янюгу, що самотньо варзлякае в кутку залу: то Тамарин чоловік. В нього ніс — як рубильник, він клює в тарілку тим носом і щось бубонить погрозливо…

Обслуговувати себе тут треба самому, всюди тепер самообслуговування, і з усіх робітників радгоспу офіціантка робить виняток лише для Мамайчука-старшого як інваліда війни, ветерана. Що ж до Мамайчука-молодшого, то… взявши алюмінієву тацю, Гриня підходить до видачі, але й тут його зустрічає тільки розчарування: того нема, а те закінчилось. Холодний жилавий гуляш та компот — це все, що зосталось на твою долю, і навіть на це зазіхають мухи, від яких ти мусиш весь час відбиватись. Який це треба мати гарт, щоб при таких наступах на твою витримку не грюкати кулаком по столу й не вимагати книгу скарг. А скаржитись хочеться. На все. На гуляш, на рушник, на отих розвезених по стіні рєпінських «Запорожців», що так само, як і замашні брехуни-мисливці Перова, покликані прикрашати кожну степову чайну. Чому така убогість уяви? Чому така обмеженість вибору? Для всіх чайних, які тільки є в районі, постачає ці бездарні копії якийсь халтурник з обласного центру, з упертістю маніяка просуває своє ерзац-мистецтво в маси… І ніхто його за халтуру до суду не тягне!

Вхопивши гуляшу, Гриня кривиться: стільки в ньому перцю, що в роті горить.

— Стронцій даєте замість приправи? — звертається він до офіціантки, що прибирає посуд із столів.

Ця офіціантка Клава, старша дочка Горпищенкова, тільки й скрашує цей похмурий заклад своїми плавкими рухами та терплячою до всього привітною усмішкою. Вона вже, здається, звикла до нарікань, до скарг, до бубоніння і без крайньої потреби не ув’язується з відвідувачами в суперечки. Всім не догодиш. Лаються — перемовч. Грині ж вона просто співчуває. В роті палить? Певне, йому дістався самий перець, що осів на дно.

— Запий, Гриню, компотом… Воно пройде. Гуркіт з кутка привернув’Їхню увагу. То технік по штучному осіменінню прогуркотів стільцем по підлозі, ледве не впав, але знову прибрав більш-менш сидячого положення і вже куняє.

— Нічого ж я йому, крім компоту, й не давала, — тихцем виправдується Клава, киваючи в той бік, — а вже п’яний.

— То він ще від спирту лабораторного п’яний, — набурмосено кидає Гриня.

Кінчивши клопоти з посудом, Клава присідає навпроти Грині, що таки закінчує свій вогненний гуляш.

— Де був, що бачив, Гриню? — з цікавістю розпитує вона. — Скат спустив по дорозі, чи чого ти такий невеселий вернувсь?

— Скат — це дрібниця буття, Клаво. Вивчаю походження хамства людського, грубощів, черствості, душевної глухоти. Буває, отак ні з сього ні з того візьмеш і образиш людину. Зовсім не бажаючи того. Просто через хамство чи здуру.. Людині й так болить, а ти ще припечеш…

— Буває, Гриню, буває.

— Та ще глупства — ось чого органічно не виносить моя душа. Мчу сьогодні степом «Бе-наступу» (себто — «Більшовицького наступу»), ніде ні душі живої, дорога така, що після чумаків вісімнадцятого сторіччя ніхто по ній не їздив аж до мене оце, і раптом серед просторів, серед безлюддя стирчать край дороги величезні таблиці, всіяні цифрами. Стільки цифр, що їм і електронна машина ладу не дасть — кібернетичний дідько в них ногу звихне. А це ж для мене, щоб я читав, схоплював на льоту. І зветься це: наочна агітація. Скажи, Клаво, для чого ми робимо це?

— Не знаю, — каже вона трохи винувато.

— Для га-ло-чки! Для звіту казенного… Бо звикли так. А догматики, вони й сьогодні ще не перевелись. Той лізе думки твої перевіряти, а той помпезну арку якусь будує серед степу. Для кого ті в’їзні арки в «Чабані»? Для яких тріумфаторів? І я ще мушу до них їхати переймати досвід. Я, чия кінопересувка не знає втоми, чиї кінострічки ні разу не рвались. В мене в фургоні бібліотека, в мене на озброєнні — магнітофон; їду, ставлю, записую доярку… Оце вам стрижуть, оце доять — чуєте, як сярпає в дійницю молоко? Живий голос даю, а не таблиці їхні бездиханні.

— Ти б і нас коли-небудь записав, — мовить м’яким голосом Клава. — А то ж цілий день у парні, у духоті, а щоб душевним словом з ким перекинутись… Скорше вилають тебе ні за що. — Вона майже з острахом зирнула в протилежний куток на техніка осіменіння, що саме глухо бухтів там, щось вимагаючи.

— Запишу, запишу й тебе, Клаво, — обіцяє Гриня, — і Тамару, подругу твою, запишу, хоч вона й зв’язала себе з оцим типом…

— Ох, не кажи, Гриню… Не фортунить нам ні в любові, ні в облігаціях…

— Клаво, ти мислиш віджилими поняттями. Скільки разів сама тікала до батька від свого Тимохи, а ще говориш про любов. Яка зараз, в атомний вік, може бути любов?

— Стривай, сам узнаєш… Натрапиш на свою.

— Здається, любов’ю називають оте сидіння увечері в парку, оте парування, коли він сигарету смокче, а вона мліє, схилившись йому на грудну клітку? — каже Гриня похмуро. — Транзистор десь в кишені чи в пазусі за них говорить, а вони сидять, мовчать, прислухаються до власного тіла… Голос інстинктів, крик статі — це тепер все.