— Погано ж ти знаєш, товаришу виборець, і свою депутатку, і її сина, — знову каже Сашко.

— Ах, я не вгадав? Він не визнає протекцій? Він ненавидить блати?.. Він хоче по-чесному, хоче самостійно розв’язувати формули життя з багатьма невідомими?.. Чи не так, любий наш Архімедику?

Віталій досадливе покушував губу:

— Ти ясновидець.

— Юний мій друже! Вхопиш мене за оцю шляхетну бороду, якщо стрічка подій розгортатиметься всупереч моїм прогнозам, — каже Гриня і погладжує рукою світло-руде пуховиння, яке він ото називає бородою.

Той пух — то протест Грині, протест і недовіра, яку він виявляє завідувачеві робкоопу товаришу Мажарі. Щедрий на обіцянки, Мажара мав необережність публічно пообіцяти найближчим часом відкрити в радгоспі перукарню, і Мамайчук, впіймавши його на слові, заявив, що не голитиметься доти, доки перукарня не буде-таки відкрита, і справа зараз обертається так, що весь радгосп стежить за цим нерівним їхнім поєдинком, а завідувач робкоопу щоразу ховається, як побачить хоч здалеку молоду Мамайчукову бороду. Коли Гриня як правий захисник команди вибігає на поле стадіону, то й Віталій, і Сашко, і весь стадіон кричать йому:

— Віва Куба!

Сашкові милиці так і танцюють тоді в повітрі від захвату та ентузіазму, а зараз радист поглядає на випнуту вперед Мамайчукову бороду трохи навіть іронічно…

В коридорі чути швидкі дівочі кроки, і у відхилені двері зазирає Неля-секретарка:

— Гриню! Пахом Хрисантович сердиться, що ти й досі не поїхав.

— Передай: виходжу на орбіту, — і Мамайчук справді підводиться. — Попутно, може, де-небудь і на тузлук наскочу. Недоварене м’ясо — примітив, а яка їжа! Як на людину впливає! Після тузлука мені завжди боротись хочеться… Ну, честь праці! — кидає він хлопцям і неквапом виходить на вулицю до свого фургона.

Цей агітфургон, біля якого Мамайчук і швець, і жнець, цілими днями гасає по відділках або кушпелить грейдером аж у райцентр за новою кінострічкою чи в якихось інших справах, бо хоч завдання фургона — передусім культурно обслуговувати віддалені кошари, ферми та відділки, проте господареві його доводиться виконувати ще й безліч інших доручень, бути якраз отим «старшим, куди пошлють». Ось і зараз Грині дорога стелеться неблизька, треба їхати в радгосп «Приморський чабан», з яким вони змагаються, одначе Гриня не був би Гринею, якби він, виїхавши в степ, не завернув ще й на птахарню, а там, тільки вилізши з кабіни фургона і ступивши в біле куряче царство, він уже ошелешує дівчат-пташниць улюбленим своїм запитанням:

— Для чого ви існуєте, чи то пак живете? Це така вже в нього звичка сікатись з цим запитанням до кожного.

— Ну, от народились, повиростали, живете, а для чого?

Дівчата знизують плечима, пересміхаються, а маленька дівчинка — дочка старшої пташниці — зачудовано дивиться на Мамайчука, на його жовту, мов пух на курчаті, бороду та розцяцьковану сорочку.

— Хай уже Саня, — киває Мамайчук на повновиду чорняву молодичку, чоловік якої відбуває службу на Балтійському флоті. — В неї затяжна любов, вона тільки й жде свята, щоб податись в Ленінград на побачення до свого законного. А ви?

— Тебе б спитати, — весело відказує Саня, — для чого ти сам небо коптиш?

— О, це питання складне, над ним я саме роздумую в ці дні. Роздумував ніч, цілісінький ранок і цьому ж присвячу кілька найближчих років.

— Чи не надто щедро?

— А я, дівчата, не дріб’язковий. В запасі у мене вічність. Куди спішити, чого? Ну, хай я після певних видозмін стану якою-небудь іншою молекулою, хай уже не буду Григорієм Мамайчуком, а буду, скажімо, кавуном або динею…

— Або будяком, — пирскає одна з дівчат.

— Або й будяком, яка різниця? Головне, що я буду і ніхто не підвладний припинити мене у вічності, покласти мені край. Так-то, дівчата.

— Гриню, тобі пора женитись, — каже Одарка, приземкувата, веселоока, з напущеною аж на брови хусткою.

— Голому женитись — тільки підперезатись, — відповідає Гриня. — А ось вам, дівчата, котрі незаміжні, раджу це робити раніше, щоб потім встигнути ще вийти заміж і вдруге.

— Оце порадив!

— А то ви ось по десять класів покінчали, проте й досі не знаєте, що раніше з’явилось в природі: курка чи оце яйце? — І Гриня, підібравши біля коритця загублене куркою свіже яйце, тут же його нахильці й випиває.

Після цього він їде далі. Загледівши чабана, що маячить біля отари на випасах, Гриня не лінується зробити гак, завертає й до нього і, не вилазячи з кабіни, теж запитує:

— А ви?

— Що я?

— Для чого живете?

— Для того, щоб баранів стригти.

— Оце нарешті відповідь! — аж зрадів Гриня. А коли він з своїм запитанням звернувся біля кошари до зоотехнічки Тамари, яка з чабанами саме відбирала в загорожі по бирках плідників для відправки в Болгарію, то реакція Тамари була для Грині зовсім несподіваною.

— Вшивайся ти звідси! — викрикнула вона, і Гриня тільки після цього помітив, що обличчя в неї було мокре й червоне від сліз.