— Хай «неуправляємий». Хай некерований… Але яке його відставницьке діло до мене?

— Ти все на відставників. Це плем’я теж не однакове…

— А я що кажу: серед них багато людей порядних, засукують рукава — і давай їм роботу. Орловський не один! Десь я читав про генерала, що після відставки пішов працювати директором радгоспу. Ну, наш теж, видно, сподівався зайняти Пахомове крісло, та не вигоріло, довелося за пожежну кишку братись… Але ж я не пожежа, щоб мене гасити! Що за злочин, коли все хочеш сам, без товмачів обмізкувати! Для чого живу? Для чого житиму? Це мене цікавить. Звісно, в мене є вади, я поки що не схожий на позитивних героїв з отих кінокомедій, що їх вожу по кошарах у металевих коробках і остерігаюся близько підпускати до них чабанів з цигарками, бо мої комедії дуже горять… Я рядовий життя і не більше. Потроху працюю, потроху мислю, бо кому ж хочеться бути просто придатком до свого власного шлунка… То первісна людина мусила з рання й до ночі працювати, щоб чим-небудь набити свій неандертальський живіт, а для сучасної людини потрібен інший режим, праця її — це тільки підвалина для мислі… Йдемо до того, що взагалі дві години на день працюватимем, та ще ж, кажуть, буде й перерва на обід?

— Чуєш, Віталику? — звертається Сашко до товариша. — Ось що декому сниться… В нашому «Перці» це можна б назвати «Мрія сучасного лежебоки»…

— Колего, я не вважаю, що цей камінь кинуто в мій город… Я під цю статтю не підходжу. Звичайно, я працюю у відповідності з трудовим законодавством, я не переганяю себе на гречку, як наш, скажімо, директор Пахом Хрисантович, — йому, до речі, вчора знову давали уколи… Ви йому про майбутнє, про світлу мету, а яка вона йому світла, коли в нього хронічна виразка шлунка, коли йому, бідоласі, в очах темніє від роботи. Для нього ціле життя — це, братці, тільки силос, силос і силос! А я не хочу бути єгиптянином силосу! Я не для того народжений, щоб стати будівником силосних пірамід!

— Ти проти силосу? — з підозрою глянув на промовця Сашко.

— Навпаки, — заперечив Мамайчук, — я навіть у дитинстві не применшував значення для нас дрібно посіченої зеленої маси… Хто сьогодні на силосі вилами орудує — тому шана, бо і в мене — ось на руках від «бублика» трудові мозолі роговіють… Перед вами людина, яка скромну свою роботу на цій грішній планеті намагається виконувати сумлінно. Екран мій світить вечорами у темряву найдальших кошар. План кінопрокату даю, куди посилають — їду. Ось і зараз, друзі мої, мушу покинути вас, їду згідно з одержаним нарядом…

— Їдеш, та все на одному місці, — зиркає Віталій на стілець, що на ньому верхи поколихується Гриня.

— Я ціную, товаришу Рясний, наявне в тобі почуття гумору, — зверхньо відзначає Гриня. — Ставитись до всього на світі з гуморком — в цьому самозахист і мудрість людини нашого часу. Отже, ти, отроче, на порозі мудрості… Всесвіт великий і різноманітний: одні тіла перебувають у стані плазми, другі в стані закам’янілості, тобі ж подобається бути в стані життя, так?

— Так.

— В твоїй душі саме бродять ліричні позитивні заряди… Вгадав?

— Вгадав.

— І зоряний ефір ночами слухає твою наївну пісню кохання?

— Відчепись, — сказав Віталій сердито, відчувши в цьому натяк на його вчорашнє звертання до Тоні. Мамайчук, реготнувши, продекламував:

— «О, зміцніте мене вином, освіжіть мене яблуками: від любові знемагаю!..» Звідки це?

— З «Пісні пісень», — підказав Сашко.

— «Ви не дивітесь, що я смуглява, — се сонце мене осмалило… Я смуглява собі та гарна, мов ті намети Кедарські, мов килими в Соломона…» А це?

— І це звідти, — притамував усмішку Віталій.

— Вірно, юначе! Отже, ти стоїш уже на порі молочної стиглості… Рідна школа незабаром випхає тебе в білий світ з атестатом зрілості… Після  неї — куди, якщо не секрет?

— Видно буде.

— При вступі до інституту тепер, як відомо, вимагається трудовий стаж… Але не думаю, що ти, мов останній плебей, будеш многотерпеливо той стаж добувати! На щастя, в тебе є реальна змога скоротити свої митарства…

— Що ти маєш на увазі? — нахмурився Віталій.

— Ти не хмурся… Ти смійся від щастя! Дай мені таку матусю, що й депутатка, що і в області, як у себе вдома, не бачити б вам цього Мамайчука тут!

Сашко глянув на нього з-під хвилі розтріпаного чуба:

— Погано ж ти знаєш його матусю.

— Що? — видивився на радиста Мамайчук. — Я за неї голосував! Голос за неї віддав і притому — щиро. Заступниця сірих! Борець за мрію. Все це так. Але ж вона — ще й мати! А ти, — він глянув на Віталика, — улюблений мамин синок.

— Я не мамин.

— А чий?

— Я материн.

— Суті це не міняє. Ти, згідно, з законами природи, найдорожча для неї істота, тобі мусить бути ясно, що з цього випливає…

— Не ясно, — скривився в недобрій усмішці Віталій. — Може, поясниш?

— Без неї ти, хлопче, нуль у всесвіті. Розшолопав? Круглий нуль — з власного гіркого досвіду свідчу. Отже, йди, падай перед нею на чотири кості, проси. Інакше не бачити тобі не те що кораблебудівного, а й зачуханого якого-небудь технікуму… А так буде зовсім просто: вона їде до міста. Твердо стукає в двері до товариша ректора. Товариш ректор — весь увага до товаришки Рясної. Слухає. Вислуховує, і, поки точиться бесіда, у списку навпроти твого імені з’являється отака маленька-маленька, як макове зерно, цяточка… Ніби муха наслідила. І все! Твоя доля тією цяточкою вирішена. Ти прийнятий! З чим я тебе й вітаю наперед!