Раювалось допізна, а після того Дорошенко проводжав її додому, ніч була місячна, світла, вони зупинились на шкільному майдані біля турніка, і Лукія, весела, хмільна, все намагалась дострибнути до металевої перекладини… Пам’ятає, як він допоміг їй дострибнути, вхопитися за турнік і вона колихалася та сміялася від повноти щастя, а Дорошенко стояв збоку, дивився на неї і теж сміявсь.

— Ой, падаю… Ой, впаду! — здається, щось таке вона крикнула тоді, і досі пам’ятає, як штурман підхопив її на руки і ніжно, делікатно поставив на землю.

Кілька вечорів провела вона тоді з Іваном, і то були найщасливіші дні її життя, і ніколи вже після того не було таких ясних, таких безмежно місячних ночей! Допізна блукали вони поза радгоспом, заходили далеко в степ і повертались додому, коли всі вже в радгоспі спали, і темна гущавінь радгоспного парку нічною росою зустрічала їх. Хто з них думав тоді, що ті вечори будуть для них і прощанням, що зостануться вони потім друзями на ціле життя, але вже ніколи вголос навіть не згадуватимуть ні того щасливого турніка, ні ясних ночей місячних, серед яких вони бродили в піснях та в туманах…

Склалося у нього життя по-своєму, бо на той час був Дорошенко уже зв’язаний шлюбом, а в неї життя пішло теж по-своєму: війну Лукія зустріла вже заміжньою жінкою з дитиною на руках, з гарненьким дівчатком, що потім в часи лихоліття так у неї на руках, як свічечка, і згасло під відкритим моросяним небом евакуації на одній із заволзьких станцій. Чоловік її, радгоспний комбайнер, в цей час уже був на фронті, і побачила вона його аж через три роки, коли повернулась з евакуації додому і він прибув з госпіталю доліковуватись після поранення. Було це напровесні, в розгаслих чорноземах по степах стирчали скрізь німецькі танки, повгрузавши в багнюці по черево, з усього господарства було в радгоспі лише кілька шолудивих, підібраних після фронту коненят, всюди злидні та непривіття, і ось в той час прибув з госпіталю її чоловік. До того в них життя якось не клеїлось, він був ревнющий, навіть на відстані ревнував її до моряка і до чоловіків зовсім випадкових, кожна її поїздка в район викликала в нього підозру — часом Лукії здавалось, що в них неминуче наступить розрив. А тут це було якесь відродження, може, тому, що й він нагорювався, і вона набідилась без нього, і коли настав час вдруге його проводжати на фронт, то розлука була для неї тяжчою, ніж уперше, наче вона передчувала, що на цей раз він піде і не повернеться. Останній лист його був десь із Угорщини, він писав, що лежать вони в багнюці серед осінніх виноградників, і вже вечоріє, туман і мряка навкруги, і видно йому тільки скирту мадьярської соломи серед поля та винокурню, яку їм треба на ранок взяти… Мадьярські виноградники, скирта, туман — то був той світ, що він його бачив востаннє. Більше листів не було, а вона народила хлопчика і назвала його Віталієм. І ось тепер він закінчує десятий клас. Сином, його майбутнім тепер наповнене все її життя, справжнім щастям стало для Лукії бачити його веселу молодість, бо власна її молодість злетіла, мов сон, промайнула, що аж диво часом бере, чи все те й було, чи був отой світлий рай-гуляння у молодого тракториста Мамайчука, який тепер ганяє без ніг по радгоспу на скреготливих, що аж душу ріжуть, коліщатках…

Після війни знов став приїжджати Іван, що вже був капітаном далекого плавання. І хоч він був на цей час одиноким, бо сім’я його загинула в морі під час евакуації на Кавказ, але до колишнього Лукія тепер не могла повертатись. З живим розвестися могла б, але з загиблим…

— Ні, Іване, — сказала якось, коли зайшлося про це. — Мою долю на війні вбито.

І більше вони до цього не повертались. Проте з кожним приїздом капітана на неї мовби вітром молодості повіє, і син ось уже помічає «пожежу материних щік»… Щоб уникнути розпитів, мати першою переходить в наступ:

— Кажуть, ти вчора мотоциклом ганяв по степу?.. Це правда?

— Я вчинив великий гріх?

— Гріх не гріх, а під час екзаменів… Якби знала, мав би ти в мене мотоцикл!

— Що ти, мамо! Мотоцикл на те й винайдено, щоб на ньому їздити, мчати, летіти, давати найвищу швидкість… Це ж просто здорово: кермо та два колеса, а само їде, не їде — летить! Уявляєш, якби на такому та влетів куди-небудь… скажімо, між шатра стародавніх скіфів. Між їхні кибитки на дерев’яних колесах! Царі й коні, тарпани й гепарди — все перед тобою врозтіч!

— Що таке — гепарди?

— Це, мамо, дикі навчені кішки… З ними на полювання ходили в степах; може, якраз отут, де ми з тобою обідаємо, гепард роздирав свою здобич. І ось новеньким мотоциклом — в той палеоліт… Скільки було б дива, переполоху! Бог, сказали б, не інакше!

— Ще був би, мабуть, і культ твоєї особи? — посміхнулась Лукія на його вимрійки.

— О, без цього не обійшлось би… Ну, я хоч дечого корисного їх навчив би: оце вам, товариші скіфи, наука алгебра. А це вам теорія Ейнштейна. А це наймудріша наука — не гратися з вогнем, жити на планеті без глобального хуліганства… Ну, звичайно, я їм радіо відкрив би…