— Ну, антракт. Може, трохи порегочемо? І котрийсь із хлопців у відповідь каже:

— Ха!

А другий його підтримує:

— Ха! Ха!

І незабаром вони аж по траві качаються од своїх пустощів, од щирого молодого сміху. Нареготавшись, схаменуться:

— Ну, годі! А то вже кишки болять.

І знову візьмуться до роботи.

Заполонена своїми материнськими думами-клопотами, Лукія й забула про сусіда, що занімів над кермом, аж поки Федя сам нагадав їй про себе:

— Чули, Лукіе Назарівно? — Водій усміхнувся, видно уявивши щось потішне. — На території нашого радгоспу радіоцвіркун з’явився…

— Що, що? Який цвіркун?

— Знаєте, як ото десь у хаті заведеться: цвірчить і цвірчить, ви до нього, а його нема… Отак і він, радіоцвіркун, — Федя знов посміхається. — І такі коники виливає по своїй програмі, що будь здоров. Вчора, скажімо, передає: «Громадяни бджоли! Будьте пильні! На вулиці Пузатих окопався трутень…»

— Я й не знала, що в нас вулиця є така…

— Аякже! Ота, що шлагбаумом перекрита… Де Пахом Хрисантович живе…

— Оце знайшли пузатого. Живіт до спини присох! Ходить як з хреста знятий…

— Та не про нього ж… Завпоштою пузатий? Пузатий. Головбух пузанець? Пузанець. Теж на вітамінах черевце відпустив. А Яцуба, відставник наш? За хвіст бугая ще вдержить, — це ж про нього на цілий світ сказано… Ох і лютиться ж він! Щоб якийсь, каже, шмаркач та мене в ефірі трутнем взивав? Я ж його й під землею знайду! І вже шука…

Мчить авто. Обіч машини з’являються будиночки переселенців — стандартні котеджики, що ними розростається в степ садиба Центральна. Голові робіткому багато доводиться займатись переселенцями, немало зусиль доклала Лукія, щоб оці чепурні будиночки нарешті виросли тут… Скоро їх заселятимуть, а поки що більшість переселенців із своїми сім’ями тулиться в старожилів радгоспу в тісноті. Лукії тільки встигай між сусідами конфлікти залагоджувати… Ткачучки обидві, стара й молода, вже чатують біля двору, ждуть, поки Лукія підійде, щоб залементувати перед нею про якісь нові кривди. Молода — здорова носата дівка, що працює на свинофермі і вже зажила там шани, а мати хоч теж не стара, але змушена сидіти вдома, бо є кого няньчити — внук на руках: його вони теж привезли з Західної. Нема тільки батька в малого — батько десь ховається від аліментів…

Лукія зупиняється біля набурмосених переселенок, виходить до них, намагаючись розгадати, чим вони на цей раз розлючені. На кого скарги висиплють їй. Вже вона раз мирила Ткачуків з їхніми сусідами Кухтіями, що завзялися швидше випхати переселенців з двору, і наче ж після того було вжито надійних запобіжних заходів: курей, щоб не плутати (вони були причиною сварки), старанно пофарбовано, так і бігають по двору ці білі леггорни, як військо, що змішалось на полі битви: в одних крильця помічені чимось червоним, а в других шийки обведені школярським фіолетовим чорнилом… Так що ж іще?

— Недаром нині курка піла… Курка піє завше на клопіт! — каже стара Ткачучка.

— Що сталось? Знов сусіди?

— Не на сусідів сьогодні кривдимось… Лукія заходить з жінками до хати: тут брудно, повітря сперте, постеля збита кублом, тільки й веселять око рушнички яскраві на стінах… Гарненьке дитинча спить у колисці.

— Так чого ж курка піла?

— А піла… Яцуба з обшуком приходив… Оце Ядзі віддяка! За те, що з свинарника днями й ночами не вилазить!

Лукія здивована: «Обшук? З якої речі? І по якому праву? Звідки в нього повноваження такі?»

Жінки, аж захлинаючись словами, навперебій виливають їй своє обурення. Атож, обшукував! Зайшов, під піч заглядав, і в кошик зазирав, і в лежанку — радіо якесь шукав… Стасик (у них ще є Стасик, одноліток Віталіїв, в одному класі вчаться і навіть товаришують), обурений свавіллям відставника, щось сказав наперекір йому, і вже вони як завелися тут — хоч людей клич! Той на того «берійовець», а той на того «бандера». Мабуть, якби попалося що хлопцеві під руку, то й гріха не минути, все міг би зробити за таку тяжку образу… Одного разу Кухтій теж обізвав був Стасика цим лайливим словом, то хлопець цілу ніч здригався в риданнях, бо як йому чути на себе таке, коли якраз ті бандити-бандери батька його замордували… А Яцуба ще й рану ятрить: всі ви, каже, такі, нікому з вас не вір…

«Надто розійшовся наш відставник, — досадливе думає Лукія, — треба ставити на бюро та пояснити йому, що часи сваволі минулись!»

Вона ще деякий час розмовляє з переселенками, вислуховує односкладні відповіді молодої про батька її дитини, який знову кудись переїхав, ховаючись від аліментів, хоч його, зненавидженого, вона не хоче й розшукувати. Уперта, горда, видно, ця Ядзя… А стара тим часом лопотить про своє, про те, що їй тут «не смакує», бо «криниці глибокі», і «вітри люті», і через те вона хоруе тут завше…

— Хутчій би вже в хату нову, — закінчує вона приспівом, а Лукія, розсерджена неохайністю в хаті, зауважує:

— Тільки ж не забудьте віника туди прихопити, щоб сміття не заводилось.

І переселенки розуміють її натяк, проводжають її до машини, побуряковілі від сорому.