Про УКРЛІТ.ORG

Тронка

C. 28

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (979 КБ) pdf (613 КБ)

Calibri

-A A A+

Сподівалась Лукія застати сина вдома, а загледіла його ще здалеку на металевій вишці, яку він споруджує на подвір’ї баби Чабанихи для телевізійної антени. Сидить аж наверху, біліє чубчиком і щось клепає.

Відпустивши машину, Лукія зайшла в двір.

— Гей, верхолазе! Оце ти так до ’екзаменів готуєшся?

— Мамо, труд облагороджує!

Кузьма Осадчий та Грицько Штереверя, що вовтузяться внизу біля лебідки, починають вигороджувати Віталика, весело розповідають, що він цього разу винайшов антену вже зовсім особливу, таку, що аж нічогісінько не ловить! Стасик-переселенець теж тут, сидить осторонь, мовчки свердлить свердлом метал і лише зрідка позиркує на Лукію, позиркує якось зацьковано, очі в нього сумні, а голова втягнута в плечі, — вона в нього завжди так трохи втягнута і ніби жде звідкись удару. А сам він хлопець славний, сумирний, з нахилом до музики, в напливі довіри колись признався, що дуже любить скрипку і дуду і що після переселення сюди, в степи, йому ще довго ночами вчувалось трембітання трембіти в горах…

Лукія зацікавлено оглядає вишку. Справді — споруда! Цілу весну хлопці будують її, та ніяк не добудують, останнім часом робота була й зовсім припинилась через нестачу матеріалів, бо все, що тільки можна було використати з брухту, який валяється біля майстерень, вже використано, цілими секціями Віталієва бригада тягла звідти належно зварені автогеном іржаві оці труби та угольники з старих культиваторів… Вишка височезна: коли розгулявся дужий вітер, її стало аж розхитувати, і була загроза, що впаде й хату бабі розвалить. Збіглися тоді цікаві сюди подивитись, що буде з вишкою, а хлопці і під той вітер клепали, рятуючи свою споруду, брали болтами, зв’язували міцніше. Тепер, щоб було надійніше, вони натягли троси, напнули їх для відтяжки, і вишка стоїть ось уже розіпнута на них, мов щогла корабельна. Всередині вишки проходить труба довжелезна, і аж там угорі, на кінці труби, візерунком застигла сама антена.

Віталик, спустившись з вишки, показує матері все, що, на його думку, повинно вразити її й приголомшити:

— Оце дивись, мамо, лебідка і трос: треба вище антену — будь ласка! Треба нижче — даємо нижче… Хочеш повернути антену?.. Повертаєш трубу і разом з нею ось так повертаєш антену…

— Повертай та на Яцубу оглядайся, — жартує Осадчий. — Він підкаже, що можна ловити, що ні…

— А це ось стержнева труба, — ніби не чуючи, пояснює далі Віталик. — Сталеву добули в буровиків, бо просту, водопровідну, вітер згинає… А сама антена, знаєш, мамо, з чого вона?

— З чого?

— З старого генератора… Мідь! — вигукує він, і почувається, що все це для нього байдуже.

Робота їхня й справді Лукію зацікавлює — майстри, та й годі! Вона й не уявляла собі, що тут такий розмах… Ще син пояснює їй, чому їхня вежа висока: низька тут не прийме, хоч і степ. Буря? Тепер і бурі не страшно, бо вся споруда надійно напнута, в них, в оцих тросах, вся сила, вся міць проти вітрів. Чому так багато антен? її запитання смішить Віталія.

— Антена, мамо, одна, а то прийомні рамки! Що більше їх, то вона чистіше приймає.

Лукія почуває, що Віталій просто щасливий з своєї роботи, з своєї вежі.

— Буде як Ейфелева, — каже він.

Рада Лукія за сина та його друзів, приємно їй знати, що ця змонтована з різного брухту їхня «Ейфелева вежа» розширить світ для старої Чабанихи, бо ж для того й будується, щоб могла баба вечорами бачити на маленькому екрані ті далекі моря, де плаває її син — капітан далекого плавання. Віталик з капітаном у давній дружбі, і ця вежа споруджується — Лукія знає це — не тільки з пошани до капітанової матері, але мовби й на його, капітанову, честь. А де ж баба? Ага, он за хатою вона пасічникує… За хатою в Дорошенчихи кілька вуликів стоїть серед кущів винограду, і зараз стара вештається там, поміж вуликами, у сітці металевій, що, як паранджа, закриває їй все обличчя і надає бабі якогось аж зловісного вигляду.

— Салют космонавту, — каже Віталик, коли баба вибродить з виноградника в своєму скафандрі й прямує до них. Підійшла до Лукії, скинула сітку, стала без неї добра, усміхнена.

— Все кепкує з баби Віталик… Вже й баба йому за космонавта… Ну, а ти, Лукіє, не лай його, що він все оце тут та тут… Бо хто ж без нього налагодить. Цілий вечір сиджу, а воно в тому віконечку тільки хвилі та хвилі біжать…

Лукії відома ця бабина пристрасть — щовечора чатувати перед екраном телевізора, вона цілий вечір може незрушно дивитися на сліпі хвилі світла, що течуть, біжать, мигтять без кінця — хай біжать, а стара сидить та жде чогось, жде, певне, що ось-ось між тими хвилями з’явиться рідне обличчя її сина — капітана Дорошенка!

З таємничою міною стара відкликає Лукію вбік:

— Приїжджає ж… Я оце йому й медку хочу зібрати…

Лукія почуває, як буйна гаряча хвиля обдає її. Ні з сього ні з того вона навіть шаріється перед бабою, почуває на щоках цей пал розшарілості і від цього зовсім ніяковіє, мов дівчина.

— Коли ж він приїжджає?

— Про день ще не написав.

 
 
вгору