І Маковей не дише. Ще… ще… ще…

Враз, наче змовившись, Хома і Маковей метають одночасно. Там! Але ще минають нестерпно довгі секунди, мовби затримуючись на межі життя і смерті, доки під жирним задимленим черевом машини нарешті б’є громовий вибух. Танк весь здригнувся» шарпнувся на одній гусениці вбік і, незграбно накренившись, закляк. Здавалось, штовхни його тепер рукою, і він перевертом піде вниз.

Кулеметники сікли по ворожій піхоті, міняючи стрічку за стрічкою. Вода закипала в станкачах. З-під насипу залпами з найкоротшої дистанції били міномети, обдаючи гарячим полум’ям своїх же бійців. Міни густо закущувалися вибухами по всій улоговині, гурти німців знетямлено шарахалися між ними.

Зненацька ліворуч, у другім кінці насипу, глушачи тріскучу пальбу, прокотилось могутнє, гаряче «ура». Маковей, міняючи диск, глянув туди і сам залящав щодуху: на самій дамбі, охоплені масним полум’ям, нерухомо стояли ще два танки. Палаючи, вони зараз видні-лися всьому плацдармові. Маковей раптом відчув, як навкруги стає легко, просторо, вільно. В цей час за спиною в нього залунали радісні голоси мінометників:

— Іптап іде!

— З козачої переправи!

— В атаку!!

Маковей не розібрав, хто перший дав цю команду. Чи Самієв, чи Воронцов, що бігли по дамбі з автоматами в руках? Здавалось, вона, ця команда, сама собою вродилась і, множачись, наростаючи, полетіла вздовж насипу.

— В атаку! В атаку! В атаку!

Немов у відповідь на цей поклик, весь плацдарм загримів канонадою. Вихоплюючись з окопу, Маковей на мить озирнувся, остовпів, вражений: сиве поле до самого лісу моргало численними спалахами артилерійських батарей.

— Іптап!

То був справді він. Розгортаючись з ходу, іптапівці відкрили масований вогонь по танках, що клином рвалися до річки зліва. Досі їх ледве стримували полкові со-рокап’ятники.

Маковей, передавши апарат напарникові, плигнув з насипу вниз, у вихровище атаки.

XV

Загибель Івана Антоновича була для роти гіркою несподіванкою. Якось так складалося, що за нього рота переживала і непокоїлась менше, ніж за інших. І не тому, що Антоновича мало цінували. Навпаки, він користувався серед бійців далеко більшою пошаною, аніж, приміром, норовистий, часом зовсім нестерпний лейтенант Сагайда. І, незважаючи на це,Сагайду—особливо під час бою — оберігали пильніше, дбали за нього ретельніше, ніж за Кармазина. Дивність цих взаємин пояснювалась, мабуть, тим, що бійці були глибоко переконані у несхибності і правильності кожного кроку Івана Антоновича. На запального Сагайду іноді «находило» таке, що він, забуваючи про всяку обережність, міг сліпма полізти на рожен. З Кармазином цього ніколи не траплялось. Обачний, розсудливий, поміркований, він у найкритичніші хвилини не втрачав спокою та самовладання. Ніхто не пам’ятав, щоб він за будь-яких обставин змінив свою поважну ходу і пробігся бігцем, як інші. Навіть під час останнього бою, коли підрозділи, рятуючись від танків, вітром летіли за дамбу, Кармазин лише солідно трюхикав у своїй плащ-палатці.

Його не вважали ні відчаякою, ні боягузом. Він був скромний собі трудівник війни, сумлінний, завжди врівноважений. Саме тому він ніколи не викликав побоювань за свою особу, всі були певні, що хто-хто, а він таки «дотягне»…

Іван Антонович і сам охоче підтримував загальну певність у тому, що з ним ніяке лихо не може скоїтись, що він неодмінно побачить-таки кінець війни. І навіть коли Сагайда приволік його на своїй спині через дамбу, якось нікому не вірилось, що це лежить, підпливаючи кров’ю, не хто інший, а саме Іван Антонович. Ї навіть коли його поховали на дамбі, то бійцям ще деякий час здавалося, що його не поховали, а що він просто пішов собі десь з роти в службових справах, тимчасово передавши командування Чернишеві.

Черниш і Сагайда мали рівні звання, і спочатку було „ невідомо, хто з них буде призначений командиром роти. Проте бійці, не змовляючись, стали одразу звертатись як до командира роти — до Черниша. В перші хвилини йому було ніяково перед Сагайдою за це. Однак Сагайда, відчувши його ніяковість, сам почав неприємну розмову.

— Приймай роту, Женько, — запропонував він похмуро.

— Чому не ти?

Справді, чому не він? Адже в нього, в Сагайди, фронтовий стаж далеко більший, аніж у Черниша. В той час, коли Черниш пурхав десь курсантом, Сагайду вже замітали в окопі суворі донські сніги. Черниш не перемісив і полови/ни тієї фронтової багнюки, яку перемісив Сагайда. Все це було так. Але Сагайда не дозволяв собі закривати очі на те, що Черниш хоч пізно встав, зате багато взяв. Знання його були глибші за Сагайдині, рішення гнучкіші і далекозоріші. «В тебе думка має рівний, анкерний хід, — говорив Сагайда Чернишеві. — А в мене все якось нальотами, з припливами та відпливами».

Методом швидкісної прицільної стрільби з мінометів, що його недавно запропонував Черниш, уже зацікавилося вище командування. Цей метод давав змогу взяти від їхньої зброї значно більше, аніж передбачалося нормативами. Воюючи, командуючи, Черниш водночас невтомно вчився, з кожного бою виносив повчальні висновки, наче був і на війні весь час курсантом. Сагайда ж покладався, головним чином, на свої груди, і хоч серце його завжди клекотіло і рвалося в бій, але, певне, цього було замало… І ось тепер він має поступитися першістю. Це було кривдно, проте Сагайда не дав розгулятися своєму самолюбству. Йшлося про інтереси справи, а в таких випадках він умів бути до себе, як і до інших, нещадним. Зрештою, сам собі винен, і нічого тепер лізти в пляшку. Надувшись не на Черниша, а на себе, відповів, як думав: