Ми навмисно лишили набоці її прозові проби «Така її доля», «Біда навчить», «Жаль» і її переклади з Гейне і Віктора Гюго. Не в новелах її сила, а переклади, хоч деякі й дуже вдатні, не додадуть свіжих листків до її лаврового вінка. Її талант — ліричний, але не вузько суб’єктивний; їй удаються й епічні і драматичні форми, але тільки тоді, коли вони являються тільки формами її могутньої лірики. Чиста епіка і чиста драма не входять, як нам здається, у обсяг її таланту.

III

Я бажав би закінчити свою критичну студійку кількома загальними увагами. Я не сумніваюся, що у нас знайдуться людці, котрі, прочитавши мої уваги і прочитавши ті вірші, які я ставлю найвище в поетичнім скарбі Лесі Українки, скажуть: «Е, знаємо! Йому подобається все тенденційне та публіцистичне, але се ще зовсім не промовляє за поетичною вартістю тих творів». Розуміється, сфера думок і естетичних уподобань є республіка без жандармів і без диктатора. Я також не жандарм і не диктатор і накидати нікому думок і уподобань не хочу, але проте вважаю себе в праві і в обов’язку висловлювати свої власні думки і уподобання і боронити їх з таким запалом і з таким розумінням, на яке мене стане.

Я вже сказав і повторяю ще раз: найкращі писання Лесі Українки ідейні, але зовсім не тенденційні. Яка тут різниця? Така, як між індукцією і дедукцією в логіці, між синтезом і аналізом в хімії. Поетичний твір я називаю ідейним тоді, коли в його основі лежить якийсь живий образ, факт, враження, чуття автора. Вглибляючися фантазією в той образ, автор обрисовує, освітлює його з різних боків і силкується способами, які дає йому поетична техніка, викликати його по змозі в такій формі, в такій самій силі, в такім самім колориті в душі читача. Вглибляючися фантазією в той образ, автор силкується сконцентрувати його, віднайти, відчути його суть, його значення, його зв’язок з цілістю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а піднести те, що в нім є типове, ідейне. Розуміється, що й його поетичний малюнок буде мати метою передати читачеві сей глибший, ідейний підклад даного живого образу. Поетична техніка, оперта на законах психологічної перцепції і асоціації, говорить нам, що се найкраще осягається найпростішими способами, комбінаціями конкретних образів, але так упорядкованими, щоб вони, мов знехотя, торкали найтайніші струни нашої душі, щоб відкривали нам широкі горизонти чуття і життєвих відносин. Без тої, що так скажу, долішньої гармонії поет може змалювати дуже гарні і пластичні образки, але вони в нашій душі не лишать глибшого сліду, прогомонять, мов припадкове зачуті, хоч не раз і дотепно скомпоновані анекдоти. Про такі твори ми кажемо: вони лишають нас холодними. Тільки той поет годен зватися правдивим поетом, хто, малюючи нам конкретні і яркі образи, рівночасно вміє торкати ті таємні струни нашої душі, що озиваються тільки в хвилі нашого власного, безпосереднього щастя або горя. Він має ключ до скарбниці наших найглибших зворушень, він розбуджує в нашій душі такі сили і такі пориви, що без нього, може, й довіку дрімали би на дні або піднялись би тільки в якихсь надзвичайних хвилях. Він збагачує нашу душу зворушеннями могутніми, а притім чистими від примітки буденщини, припадковості і егоїзму, робить нас горожанами вищого, ідейного світу. Се й є ідейність його творів. Вона не є ніякою штучною примішкою, її не можна «вложити до твору», вона є те, що німці називають «immanent»[*7], є випливом такого, а не іншого способу думання, бачення і почування автора, випливом і маніфестацією його душі, образом його індивідуальності. Розуміється в такім разі, що коли індивідуальність поета невироблена, невисока, безхарактерна і негармонійна, то й його поезія навіть при великім таланті не підійметься високо, не порушить нашої душі.

Тенденційна поезія виходить з іншої основи і доходить до іншої цілі. Тенденційний поет виходить від якоїсь чи то соціальної, чи політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми. Замість розумових аргументів, він підбирає для неї якісь поетичні образи, немов ілюстрації до друкованого тексту. Ілюстрації можуть собі бути дуже гарні, але вони є в книжці не самі для себе, а тільки для пояснення тексту. Тенденційний поет може бути знаменитим віртуозом поетичної техніки, та проте його твір блищить, а не гріє, значить, не осягає того, що повинна осягати правдива поезія. Та він звичайно не осягає й того, що хотів автор, бо для пропаганди його тези треба було доказів, вияснень, а поетична форма не може заступити їх. Чим більше таланту потрачено на такий твір, тим гірше, бо читачеве серце лишилося холодне, а його розум у найліпшім разі збаламучено замість дійсного прояснення.

Може, се декому видасться парадоксом, коли скажу, що многі з новочасних поетів, котрі силкуються бути безідейними, щоби, мовляв, служити штуці для самої штуки, красоті для красоти, без відома попадають у тенденційність. Не маючи або не хотячи мати ніяких живих людських інтересів, бажаючи буцімто стояти поза буденною боротьбою верстов, змагань і ідеалів, на вершинах чистої краси, вони закривають тим перед очима публіки або своє нерозуміння життя, або свій цинічний індиферентизм. І що ж дають їй за те? В найліпшім разі безцільну гру слів і форм, кольористичні контрасти, барвисті декорації, за котрими нема нічого живого і реального. А се також тенденція, що минається з метою поезії. Поетична красота, се не є сама красота поетичної форми, ані нагромадження якихсь нібито естетичних і гарних образів, ані комбінація гучних слів. Усі ті складники тільки тоді творять дійсну красоту, коли являються частями вищої цілості — духовної красоти, ідейної гармонії. А тут, як і на кожнім полі людської творчості, головним, рішучим моментом є власне та душа, індивідуальність, чуття поета. Недаром кличе Гете до всіх оцих поетів, чи радше віртуозів поетичної форми: Wenn ihr’s nicht fuhlt, ihr werdet’s nicht erjagen.[*8]

----------------—
Примітки:
Вперше стаття була надрукована в «Літературно-науковому віснику», за 1898 рік, т. III, кн. 7, с. 6—27.
[1] «…від часу киргизьких думок Шевченкових» — мова йде про ліричні поезії, пройняті тугою, які були написані Тарасом Шевченком під час заслання.
[2] «…конвенціональні» — лат. звичайні, буденні, прийняті до вжитку.
[3] «Перший вінок» — жіночий літературний альманах, виданий українською прогресивною письменницею Наталією Кобринською у 1887 році у Львові за редакцією Івана Франка.
[4] Книга судіїв — це частина Біблії.
[5] Франко перебільшив вплив М. Драгоманова на Лесю Українку, хоч зовсім відкидати його вплив на загальний розвиток поетеси також не можна. Дослідниками доведено, що філософські, суспільно-політичні та естетичні погляди Лесі Українки формувалися під значним впливом революційної демократії — Герцена, Шевченка, Чернишевського та Франка.
[6] Тут йдеться про героя з опери «Прекрасна Єлена» французького композитора Жака Офенбаха (1819—1880).
[7] Леопарді Джакомо (1798—1837) — італійський поет-романтик.
[8] «Хлібороб» — літературно-політичний журнал прогресивного напрямку, виходив у 1891—1895 рр. у Львові та Коломиї два рази на місяць як орган радикальної партії Галичини.
[9] «Л. Н. вісник» — «Літературно-науковий вісник» — літературно-політичний та науковий журнал, виходив з 1898 до кінця 1919 року спочатку у Львові, а згодом (з 1907 р.) у Києві. У журналі подеколи, особливо в першому періоді, друкували свої праці та художні твори М. Вовчок, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка тому, що прогресивних друкованих органів у той час на Україні майже не було.

------------—
Пояснення:
[*1] Жваво, весело (музичний термін).
[*2] Рондо — форма невеликого (восьми— тринадцяти і п’ятнадцятирядкового) вірша.
[*3] «Без надії сподіваюсь».
[*4] «Надто квітів! Надто квітів!»
[*5] Додаток.
[*6] «Хай буде тьма»
[*7] Властивість.
[*8] Коли ви нічого не відчуваєте, ви нічого не осягнете.