Герман боровся з думками, напружався, але не міг найти відповіді. Його очі почали без цілі і виразу блукати довкола по кабінеті, перебігати з предмета на предмет. Нараз зупинилися і впилися в одно місце — в образ на стіні, в той сам образ, що нині рано визвав цілий ряд споминок в думці Германа, а вночі оживився в такий страшний спосіб. Герман замер на місці. Вся тривога, весь забобонний страх, що нині потрясав його душею, віджив тепер в одній хвилі і витиснув смертельний піт на Германовім чолі. Яким лютим поглядом дивився на нього вуж! Се той сам погляд, котрий в сні заморозив всю кров в його серці! Як блищала до світла різнобарвна луска на тілі гадюки! Се тота сама луска, те саме тіло, що дотикалося його в сні, котрого страшний стиск передавлював його тіло до кості, запирав йому дух в груді, висаджував очі з голови! О, так, се той сам вуж! Його сон триває далі! При меркотячім блискоті свічки Герман бачить виразно, як вуж росте, рушається, гіростується, підносить голову догори, закручує хвостом широчезні колеса, все ближче, все ближче до нього!..

Га! Що за думка блисла нараз у Германовій голові! Се не вуж, се безмірно довга, зросла докупи і оживлена чарівною силою зв’язка грошей, срібла, золота блискучого! О, так, се певно так! Хіба ж весь блеск, що б’є в очі від вужевої луски, — хіба ж ее не блеск золота та срібла? А сесі різнобарвні латки на нім, хіба се не різні векслі, контракти, банкноти?.. О, се певно, се не вуж його обводив своїми велетними звоями, а його власне багатство! А як злобно, як люто глядить на нього зачарована потвораї Вона певна своєї добичі, вона знає, що її металевим перстеням, її горючому блескові ніхто не уйдеї Вона знає, що найпевніше не уйде їй Герман, бо він на дні пропасті, він жертва розпуки, — й вона, вона завела його сюдиі

Герман все то порозумів в одній хвилині безмірної тривоги. Він заревів, мов ранений звір, аж вікна задзвеніли від його реву. Він чув, що сеся одна думка валить в порох, в ніщо його цілого враз з його життям, надіями та планами, — його прошибло таке саме чуття, якого мусив дізнавати чоловік, котрого заживо четвертують. Зажмуривши очі, він в скаженій безпам’яті кинувся наперед, горі стіною, вхопив проклятий образ і гримнув ним до землі щосили. Золочені рами розпирслися на боки з лускотом, — але Герман не отямився. Він скочив на полотно, і, мов безумний, почав топтати його, плювати на малюнок, здряпувати фарбу нігтями, а далі, приступивши один кінець ногою, хопив за другий і роздер на два кусні, зім’яв їх в клубки і кинув геть, через вікно. Він був немов в пароксизмі, — груди підносилися і опадали швидко, кров стукала о пульси, і перед очима все крутилося, мішалося, щезало. Він убрався і, мов гонений, вилетів на улицю.

Була північ. Прозірчасті клубки хмар надтягали поволі зі сходу і густою чередою залягли вже більшу половину неба. Крізь невеличкі відступи між ними виднілося темне, глибоке дно неба з блискотячими звіздами. Холодний вітер потягав від Губицького лісу. Німі кошари бовваніли в сумерку своїми кінчастими, острими контурами, мов огромні, остро завершені стоги сіна. А нижче, над землею, все тонуло в глибокій пітьмі поміж чорними сугорбами. Тільки улиця ширшала перед Германовими очима, мов розбурханий і разом замерзлий потік болота. Покрай неї, над ровом, ішла вузенька, утоптана стежка для пішоходів. Герман поквапно спішив нею наперед, спішив, не думаючи куди і за чим. Його гнало щось з дому, йому важко було добути ночі в тій заклятій хаті, і він ішов наперед долі Бориславом, немов утікаючи перед чимось, немов кваплячись до якогось важного діла.

— Gott’s Fluch ьber mir! Gott’s Fluch ьber mir! — воркотав він, нагадуючи кроваве, нам’етністю, ідіотичним бішенством викривлене лице Готліба, і мимоволі приспішував ходу.

Сонний Борислав розкинувся круг нього, мов озеро болота, глини, брудних хат, магазинів, фабрик, недолі і муки. Він знав добре, що вся тота різнородна маса тепер лежить мертва, понята глибоким сном, — а прецінь холодний вітер, що віяв йому просто в лице, так сильно і так болісно разив його нерви, що перед ним немов все довкола колисалось, гойдалось, розрушувалось. Той мертвий Борислав, котрого всевладним паном, царем він був перед кількома годинами, тепер, бачилось, повставав проти нього. Доми заступали йому дорогу, ями, мов створені смочі пащі, показувалися перед його ногами, а з тих ям, із страшенної глибіні, чути було роздираючі зойки, прокляття і крики смертельної розпачі та муки конаючих. А заким Герман міг отямитися, привиди щезали, лишаючи тільки в серці його ледоватий холод тривоги, мов застромлені стріли.

— Gott’s Fluch ьber mir! Gott’s Fluch ьber mir! — проворкотав він, і поперед його очі з переражаючою живістю перемигнув і цілий кістяк Івана Півторака, — ба, йому здалося, що Іван стояв ось тут перед ним, насеред дороги, і грозив йому своєю костяною рукою. Тут його думка, що серед усієї тої тривоги шибалася та мішалася, мов птах в самотріску, опинилася на однім предметі, чепилася його, мов потопаючий слабої стеблини.