Безграничне лінивство, фізичне і духове, виродило у неї також упертість, властиву ідіотам, котрим годі подумати очім-небудь, значить, годі і рішитися на яку-небудь зміну, на який-небудь живіший крок. Вона так боялася всякого руху, всякої зміни довкола себе! Вона й синові свому передала тото ідіотичне лінивство і тоту тупість, тільки що у Готліба до неї примішалася ще вітцева гарячка, виступаюча рідкими вибухами лютості і вічною жадобою нищення, псування та трачення всього без думки і без цілі. Правда, школа, товариство, в котре відтак ввійшов Готліб, обтесали трохи його дику вдачу, але не змінили її. Вона виявлялася тепер рідше, ніж вперед, але все-таки виявлялася, скоро що-небудь збоку дало до сього досить сильний товчок.

Герман не швидко успі в докладно приглядітися всьому тому. Зразу не клав на то великої ваги. Але вічна нерухомість, бездійність і упертість жінки лютила його, гарячкового, непосидючого спекулянта. Він часто починав з нею сварку, але все надармо. Вона не раз і відповідати йому не хотіла або на його бесіду відповідала напівдобродушним, напівглупим сміхом. Герман лютився і вибігав з дому. Подібні сцени послідніми часами ставали щораз частіші. Германові робилося дома чимраз прикріше, він чувся немов в різницькій ятці, переповненій запахом свіжого м’ясива. Щось мов перло його з дому, але сам він не знав куди дітися. Та щастя його, що він не зовсім ще ясно бачив, що се за люди, з котрими йому треба жити, що се за натури — його жінка і син! Щастя його, що він не знав, чому вони такі дивні, капризні, уперті, що він уважав їх здоровими людьми! Коли б він був знав, яка велика мірка помішання розуму і психічної недуги лежить в їх крові, він, певно, не буз би міг і днини ночувати з ними під одною стріхою! Правда, життя і природа — се дуже консеквентні діячі, вони швидко показали йому і тот бік діла, але все-таки ближче застановлення могло б було злагодити переворот, а то і зовсім звести його на супокійну дорогу лікарського та психіатричного рятунку.

І тепер, в хвилі найбільшої переваги рефлексії та споминок, яку досі тільки переживав Герман, він не задержувався довго над картинами свого родинного життя, — так дуже те життя йому обридло. Саме вчора у нього була завзята передирка з жінкою, в котру вмішався і син, що на той час був дома. Герман тепер вже і не тямить, о що їм пішло, але тільки тямить, що жінка і син насіли на нього так, що мусив утікати з дому. Жінка лаяла його, а син грозив, посинівши зі злості. Герман сплюнув перед себе з досади. «Прокляте боже на таке житє!» — шепнув він, беручися до роботи. Швидко перо заскрипіло по шорсткім сивім папері. Але рефлексія ще не втихла. Герман зупинився по хвилі, поглядаючи на великі стовпи цифер, що п’ялися перед його очима на папері.

— Для кого то все? — прошептав він. — Хто з того схіснує? А на се прецінь весь мій вік пішов, всі мої сили!

Але діловий, практичний чоловік в одній хвилі обізвався, і всі непотрібні рефлексії втихли, поховалися геть, мов малі діти перед різкою. Герман встав, пройшовся по комнаті, випив склянку води і засів до роботи.

Була одинадцята година. Сонце жарило, а вітер крізь вікно заносив до кімнати розпарений нафтовий сопух і безконечний гук, крик та гамір робучого люду. Герман все щесид’ві писав, незважаючи на ні що. Він умисно хотів набити собі голову цифрами та рахунками, щоби прогнати другі, погані думки.

Нараз двері до його покою з лускотом створилися, а в них показалося нагло, мов червона блискавка, широке, розгоріле лице його сина. Ще хвилька, а перед ним стояв Готліб, задиханий, покритий курявою, з блискучими очима і стисненими кулаками.

— Га, — промовив він, важко дишучи і падучи безсильно на канапу.

Герман, перепуджений і здивований, випулив на нього очі.

— А ти чого сюда прибіг? — запитав він по хвилі. Готліб не відповідав. Видно, що він пішки перейшов всю дорогу з Дрогобича, та й то перейшов швидко. «Що ж таке сталося? Чого йому треба?» — думав собі Герман, дивлячися на сина і ждучи його відповіді. Відповіді не було.

— Ну, що ж там такого? — промовив Герман ласкавіше. — Чого-сь прийшов?

Послідпє запитання стрясло нараз Готлібом, мов іскра електрична. Він в одній хвилі зірвався і прискочив до вітця.

— Гроші давай, чуєш? Гроші! — скрикнув він, чіпаючи його за груди. — Гроші давай, — мені гроші треба, — багато, чуєш!..

Голос ледве продирався Гетлібові крізь пересохле горло. Його руки дрижали. Герман поблід зі страху. Він не знав що робити: чи кричати о поміч, чи уговорювати сина по-добру.

— Нащо ж тобі гроші? — спитав спокійно Герман. Він силувався на спокій, хоть чув, що йому щось під горло підступає, немов хоче його удушити.

— Треба! Треба! Не питай! — кричав Готліб, шарпаючи його. — Давай швидко, у тебе їх і так много! Давай!..

Готлібів голос урвався. Герман поглянув на його лице, в його очі… Боже! Що за дикість, що за страшна жадоба! Йому стало страшно і мерзко, немов се не власна його дитина, а якийсь гад дотикається тіла. Зачудування перейшло в гнів. Він одним замахом відопхнув сина від себе так, що той, хитаючись, покотився в кут к стіні.